Ми з Славкою заселилися майже одночасно в новий будинок, обоє одного віку і одної долі, як виявилося. Я розлучена з двома дітьми, а у неї син, якого вона також сама ростила.
Не встигли ми відійти від радості, що маємо житло, як нова напасть – дев’яності. Добре, що я працювала в магазині і могла дістати продукти, але на свою зарплату могла брати лиш зіпсуте і морську капусту.
Пригадуєте той смак, бо у мене просто ряди стояли під ліжком з тієї смакоти.
І такі у нас були вечері: вона варила картоплю в мундирах, а я несла капусту і так наші діти їли.
Славка була мені рідніша за сестру, та навіть я батькам скільки не довіряла таємниць, як їй. Ми мали ключі одна одної від квартир, щоб в разі чого було.
Але на початку двотисячних я вже просто не витримала така існування. Не розуміла, чому одні мають все, а інші – нічого.
– Поїду, я , Славо, – казала я їй, – зароблю дітям на навчання та й вернуся, бо як так можна жити?
– Та так, як усі, навіщо скакати вище своєї голови? А як там з тобою щось станеться, то що тоді? Хто твоїх дітей буде ростити?
Я й сама про це думала, але я хотіла своїм дітям кращого майбутнього. Мама переїхала жити в квартиру і піклувалася про дітей. а я ризикнула.
І скажу, що все у мене вдалося – я заробила дітям на навчання, дітям на квартири, дітям на машини. Я не вилазила з того закордону роки.
Та й свою власну квартиру теж обладнала за останньою модою, проте ремонт бачила лише по відео, яке донька пересилала.
Зі Славою я всі ці роки так само спілкувалася, пересилала і їй гроші, коли вона була прихворіла, синові на весілля позичала і завжди гарний подарунок на день народження, а як інакше, коли людина мені стільки добра робить: за моє. Квартирою й далі дивиться.
Кілька років саме вона здавала її, поки я остаточно не вирішила вернутися додому, тоді я їй і сказала, щоб вже нікого не селила, бо буде капітальний ремонт.
Дзвіночки були, але де я їх помічала? Наприклад, мене дивувало, що я плачу за світло, хоча там ніхто не живе.
– Любо, та то за світло, бо ми всі платимо за освітлення сходової.
Коли ж я спитала, чому я ще й за воду плачу, то вона й каже:
– Та то тобі не у Європі, а тут вони по загальнобудинковому лічильнику дивляться і розподіляють по квартирах, бо ж хтось не поставив лічильник, а використовує понад норм.
І я справді вірила, адже я звідти поїхала в період, коли таке й робилося.
Але я вернулася, сюрприз вирішила Славці зробити…
Приходжу в свою квартиру. А там хтось є, хтось в душі.
Я не знаю чи поліцію викликати чи що, як тут заходить жінка зі словами:
– Андрію, помився, то виходь, бо ще я маю йти і діти, – і йде просто на мою кухню господарювати, навіть на мене не глянувши.
– Ви хто така?, – випалила я, а та аж підскочила.
– Я сусідка, а ви хто така? Андрію! Мамо!
Гам, вереск, забігає Славка і очі на мене витріщила.
– Ти вернулася?
– Так, Славцю, а тепер бачу, за що я плачу стільки років гроші! Як ти могла?
– Безсовісна! Я роки за твоєю квартирою наглядаю, то не маю права в ній помитися? Я так і знала, що ти носа задреш, от що з тобою гроші зробили!
– Славко! То ж я! То тобі не з бази відро тягнути!
– А чого й ні? У тебе забагато, а у мене нічого нема, гріх не поділитися!
Я їхала в тиху гавань, в моє пристанище до подруги, з якою так багато пережили. А тепер і не знаю, як бути. Я думала ще й поїхати з нею десь на води, а тепер як? Що б ви порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
