Скажу так – мама нічого не викидала і у неї є ще мої дитячі іграшки з сімдесятих років – облізлі і вицвілі, але є.
Справа в тому, що мама дозволяла ними бавитися і одразу ж ставити на місце, коли ігри закінчилися або й тоді, коли я ще хотіла бавитися, але мамі було час кудись іти і вона знала, що я не дістану покласти їх на шафу, бо замала.
Коли тепер я приходжу до своєї невістки і бачу, як дитина іграшки ламає та розкидає – у мене просто шок!
Я неодноразово кажу синові, що він балує дитину і даремно викидає гроші, а невістка навпаки – щоразу, коли йде десь на закупи, то приносить дитині нову машинку. В хаті просто вже ніде розвернутися. А вона все накопичує і накопичує, а потім те все викидає!
Я того витримати просто не можу, а невістка вважає мене скнарою, бо я не купую дитині іграшок:
– У мене в дитинстві були дві ляльки і вони в просто ідеальному стані досі, я не розумію, чому Максимко має мати щодня нову іграшку?
– Він бачить в когось нову іграшку і собі хоче, – виправдовується невістка.
– А ти не можеш сказати «ні»?, – питаю я.
– Навіщо я маю відмовляти дитині? Я її люблю на відміну від вас.
І все. По розмові. Людина просто не розуміє, що так не правильно!
Так от, коли я перебирала мамині речі, то знайшла її хутро, вірніше, хутряний комір і плащ з зеленого цупкого сукна.
Звичайно, що зараз таке вже ніхто не носить, а я от не знаю, куди цю річ діти, бо я точно носити не буду. А викинути рука просто не підніметься, оскільки я знаю, як мама цей плащ цінувала.
Пам’ятаю, що вона носила його лише в святкові дні і мала ще шапку такого ж типу, проте її, слава богу, з’їла міль, бо й її мені б прийшлося носити.
І ось прийшла невістка мені допомогти з речами, бо я подумала, що може з маминих речей і вона собі щось візьме, адже мода, як ми бачимо, повертається.
Прийшла вона та почала перебирати речі і каже мені:
– Господи, тут все таке синтетичне, що в ньому можна просто спаритися. Навіщо вона всі ці роки це тримала? Це все треба негайно викинути, бо навіть бідні в цьому ходити не захочуть!
І пішла. Але ж я добре пам’ятаю, що вона недавно щось вельветове купувала за шалені гроші, а тут мамина вельветова сукня і вона каже на це – мотлох.
Як згадаю, що я не мала права взяти будь-що мамине без дозволу, як вона тряслася над кожною кофтинкою чи спідницею, я вже не кажу за взуття, то просто сльози на очі навертаються, що зараз це нікому не потрібне і прийдеться весь її скарб просто викинути.
Пам’ятаю, як взяла її помаду і намалювала губи, а тоді почала вдягати білу кофтинку з кількома срібними горошинами на переді. Звичайно, що я поставила на ній пляму і мама потім мене так сварила і я була покарана на цілий тиждень. Відтоді я ніколи не лізла в її шафу, а тепер я дивлюся на цю кофтинку і розумію, що її просто отак викину. Я викину річ, через яку мама мене карала, через яку я плакала.
Мої сльози її менше хвилювали, як той факт, що пляма не відіпреться.
Може, й справді, права моя невістка, що речі не важливі і не треба зациклюватися на їхній цінності. Поламалося – викинули, порвалося – викинули, вийшли з моди – викинули?
Я не можу через це переступити і не можу перестати економити та бережно ставитися до речей, я просто йду маминими шляхами і моя шафа пам’ятає ще речі з дев’яностих!
Фото Ярослава Романюка.
