Я недавно поїхала на заробітки в Італію, бо до того часу якось всього вистачало, чоловік більше заробляв, ніж я. Ми виростили одного сина, вивчили його і вже й планували допомогти й далі з житлом, як він надумав отак на четвертому курсі оженитися, бо вже дівчина при надії.
Весілля зробили велике, бо у нас велика родина, а далі вже я задумалася над тим, що як Олексійко буде і вчитися, і на дитину заробляти? Невістку Ірину я бачила лише раз на сватанні і на весіллі, якась вона така собі на умі, батьки у неї теж не багачі. Якби у мене було десятеро дітей, то я б те все кинула на самоплин, але у мене єдиний син і як він зараз не здобуде освіту та не знайде гідну роботу, то все життя буде отак як мій чоловік – по будовах. А де я такого хочу своїй дитині?
Я тоді сумку на плечі і поїхала аби синочкові моєму життя покращити. Там, на чужині, й застала мене звістка, що я стала бабусею.
– Мамо!, – говорив син у слухавку,- Дівчинка! Уявляєш?
Ну і як я могла не приїхати? Не побачити свого синочка і внучечку? Все покинула і додому. Тільки те й зробила, що завезла речі в квартиру, а далі знову на автобуси та до сина, хоч то й не далеко, всього сорок п’ять кілометрів, але мені вже так не терпілося їх обійняти!
Олексій і Ірина знімали квартиру двокімнатну, тому я розраховувала, що поживу у них хоча б кілька днів аби допомогти з немовлям, а, коли приїхала в квартиру, то зрозуміла, що там просто необхідна моя допомога чи й цілої клінінгової компанії. Як можна було так хату занехаяти? Вибачте, ти при надії була, але ж руки у тебе є протерти та помити? За Олексійка я нічого не говорю, бо звідки у нього час, коли він і вчиться і ще й йде на вечір працювати! а вона чим була зайнята?
А вона така вся бліда, ходить зігнута і далі на ліжко! Ні аби мені якоїсь кави зробити чи чаю, пригостити з дороги – вона собі за своє.
Я в холодильник, а там порожньо! Я кажу – не знала за що хапатися: чи в магазин бігти, чи щось варити, чи дитину на руки брати, бо ж вона нічого не може зробити до пуття!
Ну, слухайте, та я не прийшла з порожніми руками аби мати такий прийом! Та я дві тисячі євро поклала в колиску і не маю з чим чаю попити?
Я тоді за телефон та на всі голоси й кумі і подрузі, і мамі, і тітці, і всім, хто хотів слухати голосно шепочу:
– Навіть нема чим мене погостити, та я з порожніми руками не прийшла! А спати мене поклала в зал, то я мусила на підлозі спати, бо на дивані хай Олексійко спить, бо йому ж виспатися треба і сил набратися! Отак я за свої гроші набулася! Та я би на такі гроші на курорті відпочивала в п’ятизірковому готелі!
І отак я говорю, на кухні сидячи, як заходить моя невістка і так спокійно дивиться на мене, а потім каже:
– А ви, коли лиш прийшли з дитиною, то ви дуже гостей хотіли і приймали?
– Та що ти мені кажеш? Як я через два дні на сорок людей хрестини робила!, – кажу я їй гордо.
– А ви того хотіли?
– Що таке «хотіли»? то треба для людей зробити, то «повага» називається, може колись так чула?
– Навіщо мені повага від людей, які не співпереживають моєму стану?
І тут я не знала, що відповісти. Так треба робити, бо такі правила, бо всі так роблять. Чому моя невістка цього не розуміє?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота