fbpx

Я одне не розумію – чому такі люди добиваються свого, чому їм вірять. А тобі, якою б чесною не була, то все маєш своїм мозолем заробити і ніхто тобі задурно нічого не дасть?

Я певна, що свекруха нас, невісток, не любила однаково. І мені, і Тані в очі говорила, що про нас думає і які її синочки мамині черешеньки і варті кращого. Але життя показало, що тільки за нашими спинами чоловіки й трималися, а як тільки ми поїхали за кордон з дітьми, то геть втратили міру. Хоч ми жили в різних місцях, але наші чоловіки вирішили здибатися частіше і отак вони їздили та доїздилися. В одній із таких поїздок обох і не стало. Прийшлося нам вернутися додому, щоб все залагодити.

Аж тоді свекруха зрозуміла, що самотня і не має з нами ні теплих відносин, ні прихильності. Онуків вона може й любить, але ми ж не часто до неї їздили, щоб діти прихилилися до бабусі, бо не хотіли в чергове почути про себе «компліменти».

Стала я думати про те, що буде далі, бо діти у мене лиш в юність входять, тому вирішила, що вже краще за кордоном побудемо. І практично два роки ми тут і непогано мені живеться.

Оксана ж вирішила залишитися в Україні, бо щось їй за кордоном не дуже пішло. Мені було якось все одно, що вона робить, але дзвінок від свекрухи мене дуже насторожив і не даремно, бо все пішло так, як я собі й уявила.

Свекруха час від часу до мене телефонувала, як і я до неї, вона розказувала, що Оксана про неї піклується та приходить і онука приводить. Я тому лише зраділа, бо людина не має бути сама після такого.

І так ми зідзвонювалися час від часу, як чую по голосу, що свекруха засмучена.

– Що сталося?

– Ой, Іриночко, така справа, що не знаю, що й думати і певно вже пізно. Хату свою я переписала на Оксану, а вона вже який місяць не дається чути і щось мені на душі неспокійно.

Ситуація стандартна – Оксана запевняла свекруху, що та має переписати на них хату, бо я маю батьків, та й не буду вже в Україну вертатися. А вона, бідненька, не може собі дати в житті ради, бо дуже вже любила її сина, та так любила, що тепер вже їй ніякий чоловік не милий і заміж вона ніколи не вийде. А як же їй синочка свого одній прогодувати?

– Мамо, – каже свекрусі Оксана, – давайте разом триматися купи та про наших любих чоловіків згадувати…

І яка актриса пропадає! Ні, хто б її не знав, то міг би повірити. Але ж свекруха знала її як облуплену, знала всі їхні негаразди з її сином і сама просила її лишити, а тепер оп – відписує їй хату. Це як взагалі пояснити?

– Поможи мені, Іриночко, бо не знаю, що вона задумала, я лиш тепер згадала, яка вона є насправді. Що мені тепер робити? А як вона захоче хату продати?

Ну, це якраз вона й хотіла зробити і я була в тому певна, тому сказала свекрусі:

– Якщо людина похилого віку, то не можуть продати хату аби її не прилаштувати. Ви заспокойтеся і я найму вам адвоката і все буде добре.

Тепер я ще оплачую адвоката, щоб свекруху не виперли зі своєї власної хати, хоч то абсурдно звучить, але тяганини ще багато і мені прийдеться витратити добру копійку. І от я себе питаю – для чого мені це? Вона мене не цінувала як невістку, а зараз ми взагалі чужі люди, а я маю їй допомагати? Вона ж сама зробила свій вибір, про щось думала в той момент, чомусь про моїх двох дітей не думала, а про Оксаниного одного – дуже їй серце стиснулося… Не знаю, як вчинити мудро, бо по-совісті геть не виходить. Що б ви порадили?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page