fbpx

Я одинока, – сказала бабуся одного разу, – Бачу, ти добра дитина. Може погодилась би мене доглянути. Не просто так, звісно. Я на тебе все що маю перепишу

Марина перебралася до столиці у дуже юному віці. Розраховувала вона виключно на свої сили. У селі у неї залишилися дві молодші сестри, брат та батьки. Жили вони бідно і не могли допомагати дівчині.

Вже студенткою третього курсу Марина усвідомила, що продовжуючи навчання просто їсти не матиме за що купити. Їй довелося взяти академічну відпустку та піти працювати. Дівчина знайшла собі у комуналці кімнату. Де тільки вона не працювала. Марина носила пошту, мила підлогу, прибирала у їдальні, навіть потрапила на автозаправку.

Лише у 24 роки Марина знайшла надійну кур’єрську роботу у солідній фірмі. Згодом її працьовитість оцінили та зробили дівчину секретарем. Після цього Марина повернулася до інституту на заочне відділення.

Одного разу, Маринка потрапила до стаціонару. Нічого такого, але два тижні повинна була бути під наглядом. Там вона і познайомилась з Раїсою Анатолієвною. Старенька лежала поруч і до неї ніхто не навідувався. Маринка купувала щось собі, а заодно і жінці. Читала їй голосно новини і розповідала про себе. Коли Маринку виписали, приходила щоранку, аби принести старенькій свіжої домашньої їжі.

— Я одинока, – сказала бабуся одного разу, – Бачу, ти добра дитина. Може погодилась би мене доглянути. Не просто так, звісно. Я на тебе все що маю перепишу.

Маринка попросила час на роздуми. Розуміла, що то велика відповідальність і напевне не погодилась би, але увечері її виселили без попередження з квартири де жила. Ось і прийшла до старенької з речами.

Так Маринка стала чи то донькою, чи то онукою для старенької Раїси Анатоліївни. Прожили вони разом десять років. Відійшла старенька тихо і мирно, як і жила. Маринка успадкувала двокімнатну квартиру і старенький гараж у дворі.

Ось тут про те, що у них є родичка у столиці згадали всі. Брат одразу вирішв навчатись у столиці а дві сестри збирались приїхати на роботу. мама з татом вирішили, що жити в селі більше сенсу немає, якщо у них в столиці вже є власне житло.

Марина нічого проти не сказала. Чомусь вирішила, що то все тимчасово і родичі житимуть у неї, доки не влаштуються. Ага! Розмріялась. Сестри приїхали з чоловіками. Батьки і брат привезли все своє найцінніше. Сорок квадратів повинні були умістити вісім людей. Але не це найприкріше: кожен вважав те житло своєю власністю.

Марина витримала рік, а коли брат заявив, що одружуватиметься і привів дівчину з тим, аби вона жила з ними, вийшла з себе. Попросила усіх вирішити питання з житлом у найближчий місяць і звільнити її територію.

Ця історія завершилась не надто добре. Рідня навіть до певних установ писала, аби перевіритиЮ чи справедливо і чесно Марина отримала ту квартиру. мама і тато, намагались отримати частину, адже ж вони її батьки.

Наразі Марина ні з ким не спілкується узагалі. Сорок квадратів несподіваної удачі в столиці вартували їй сім’ї.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page