– Шкода, доню, що ти головою не думала, коли на третю дитину наважувалася, – казала мені мама рідна, – А так би ще з двома якийсь пенсіонер та взяв. А тепер що? Вже мусиш сама дітей на ноги ставити.
Отака була у мене підтримка в житті, тому я для себе все вирішила – я своїх дітей в біді ніколи не покину.
Вирішила і почала їздити на заробітки, діти мої один за одним дивилися, бо старшій Оленці було сімнадцять, Василькові тринадцять і Валентинчикові десять. Мама моя приходила до них готувати їсти та й свекруха теж допомагала. Я була на цей рахунок спокійна і працювала так, наче маю за день всі гроші заробити.
Ніколи собі не дозволила купити ні пляшки води в спеку, ні морозива, ні поїсти в кафе. Все як не в сеньйори, то на благодійних обідах, то готуючи в родині, то в ресторані об’їдки, які можна було взяти з собою, то в господарів перед шабатом, коли вони порожнили холодильники.
Отак я виживала і кожну копійку складала, щоб Оленка поступила, далі, щоб Оленка весілля справила та мала найщасливіший день в її житті. Ще я Оленці дуже допомогла з квартирою, бо дала більшу частину суми на покупку.
Донька була щаслива, обнімала і казала, що я найкраща мама на світі.
Далі стала черга Василька. Якого теж треба було і вчити і женити.
– Мамо, ми хочемо квартиру купити і нам не вистачає. Я знаю, що ти вже маєш круглу суму, то даш нам, – спитав прямо син.
Я радо віддала гроші, хоч і думала, що треба притримати трохи, бо ж Валентин теж має і вдягтися і вчитися.
– Мамо, він ще малий, та й має де жити, адже живе в нашій старій квартирі сам.
Так, справді, молодший син жив поки сам в нашій квартирі. Я тільки молила Бога аби він ще не женився і я змогла й йому допомогти з новим житлом.
Бог би поміг та підвів хребет. Не могла я більше працювати, не могла й з ліжка встати… Не так просто даються п’ятнадцять років виснажливої праці.
Приїхала я додому, а діти тут як тут з онуками, бо ж бабуся завжди пів буса сумок привозила з різними подарунками. А тут сама приїхала з валізкою і ледве йде.
– Мамо, а що сталося, – спитали діти.
– Та от, вже, здається, й доробилася, – кажу їм.
– Ой, а ми думали ти нам ще поможеш, бо нам дуже треба, – засмутилися діти і почали перераховувати, що не вистачає на новий ремонт і на машину, на поїздку на озера, на навчання дитині.
Мені з очей покотилися сльози… Я ж обіцяла їм допомогти, ніколи не лишати в біді, але в мене грошей тільки на прожиття на рік… Навіть, Валентину не вистачить на дольову участь…
– Діти мої діти, – заголосила я, – Як у вас такі проблеми, то як я маю у вас просити на лікування? Самі бачите, що скрутило мене не по літах! Як ви будете жити без грошей?
Діти замовкли і переглянулися. Вони не розуміли чи я граю роль чи справді кажу щиро, бо виглядало то як гірка іронія.
Гірка моя доля.
– Мамо, та ти чого, – сказав старший син, – Ми скинемося як треба буде. Що я на машину не зароблю, колись куплю.
– А я ремонт на наступний рік зроблю, – каже донька, – Ти, головне, поправляйся! Тобі просто треба відпочити!
Звичайно, що молодший син був найнезадоволеніший з усього цього, бо мало того, що нічого від мене не тримав, то ще й має біля мене ходити.
– Валентинку, – кажу я йому, – Знаю, дитино, що ти з мамою жити не хочеш, що хочеться тобі й дівчину привести і жити разом. Але, що я зроблю? Дивися як доля до мене повернулася.
– Та нічого, мамо, якось буде, – сказав він.
Потроху стаю на ноги і вже мені зрозуміло, що я не зможу більше їздити на роботу. Думаю переїхати до батьків, а квартира хай лишається молодшому синові.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
