Я пізня дитина, у свої 27 маю семидесятирічну маму і бабусю, якій 92. Нині вони не справляються уже самі і постало гостре питання про те, що їх потрібно забрати до себе. Я б так і зробила, але чоловік несподівано виступив категорично проти.
Зі моїм першим чоловіком ми прожили разом вісім років. Але через те, що я так і не змогла подарувати йому нащадків, ми з моїм чоловіком розлучилися.
А через два роки я познайомилася з Петром, якого дуже покохала.
Петро удівець і він один виховує двох дітей. Коли ми одружилися, я переїхала жити до будинку Петра. Бабуся та моя мама залишились в місті, у нашій квартирі жити.
Моїй бабусі – 92 роки, а мамі – 70 років. Поки вони справлялись з усім самі: і прибирали у квартирі, і самі їсти готували, і продукти купували, проте нині з восьмого поверху не набігаєшся, та й у квартирі холодно.
Звичайно, я намагаюся їх частіше відвідувати і хоча б трохи їм допомагати, проте бачу, що їх потрібно забирати і це не обговорюється.
Коли роповідала чоловіку про свої плани, то не очікувала такої бурхливої реакції. Петро заявив, що жив колись із тещею і з нього вистачило на все життя. Сказав, що доки він живий у його домі не буде нікого зі старшого покоління, крапка.
Для мене подібна позиція стала повною несподіванкою. адже дім у чоловіка великий і кілька кімнат порожні. Коли спробувала підняти цю тему знову, він уже не став стримуватись і сказав, що тут нічиїх родичів ніколи не уде, а якщо привезу без його відома – виставить.
Нині я у складній ситуації. Я б переїхала до мами і бабусі на поміч, але ж не можу покинути свої сім’. напризволяще. Дітки Петра до мене прив’язались і кличуть мамою, я ж їх люблю усією душею і не уявляю і дня розлуки.
Якщо поїду до мами і бабусі, можу втратити сім’ю і шанс бути мамою, адже своїх діток не матиму ніколи.
Розгубилась. Кого ж обрати?
08,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
