fbpx

Я побачила чоловікову любку і дар мови втратила. Я розумію, що молодість цінується, але ж тут хіба лише, що років тридцять п’ять, а все інше, то вона мені не годиться в конкурентки! Хотіла я сцену закотити, але вирішила, що не буду сусідам робити таку приємність і пішла додому.

Подумати лишень, що ми прожили разом тридцять вісім років, діти вже дорослі, а він дивися, що витворяє! Довго думала, що робити, бо після усього не хотіла на чоловіка й глянути, що він так зі мною вчинив. А з другого боку, починати тяганину з квартирою, машиною, ділити постільну білизну і виделки?

Вирішила почекати, може йому перейде. Але чоловік наче не чув моїх жартів, що він молодиться та пахнитися, що на рибалку почав їздити, а риби все нема, що зарплата його все менша і менша, а я його за щось годувати маю.

Крапку поставив він.

– Людмило, у мене є інша, вона при надії від мене, – його аж розпирала гордість, – Я йду до неї і не проси мене вернутися та не налаштовуй проти мене дітей!

Отак, дочекалася! У нього життя лише почалося, а моє що? Вже я точно молодого чоловіка собі не знайду.

Переживала я це важко, на розірвання шлюбу так і не подала, а чоловік не вертався. Десь через рік він прийшов проситися назад і я вся торжествувала, що від молодої до мене йде чоловік. але потім я подумала про ту малу дитинку, яка буде рости без батька і дуже мені стало не по собі. Вернути чоловіка лише заради галочки, то яка я людина після такого?

– Ні, Петре, так не піде, – сказала я йому, – Негоже батька забирати у дитини. Раз ти вже туди пішов, то будь добрий живи.

Отак я подумала, що питання вирішене, але той не здавався.

– Якщо так, то я подам на папери і заберу собі той сервіз!

– Який же ти… Та я його сама розіб’ю!

Ох, бачили б ви скільки було битого посуду після нашої розмови, що я твердо вирішила, що з таким чоловіком жити не буду.

Нас розлучили, далі почали мене всі родичі і знайомі в зубах носити, але мені вже було байдуже, після того розбитого сервізу на все.

А далі я побачила Петра і його дитину на прогулянці. Глянула я на малого, а там нічого Петрового й нема… Я одразу здогадалася, що тут щось не те і вирішила впевнитися чи я права.

Перестріла ту жінку біля їх під’їзду і напросилася чемно в гості:

– Тобі тут ще жити і скандалів тобі ж не треба, чи не так?

Та зблідла і впустила мене в дім. Квартира була типова для молодої мами, вся в речах і стійкому запаху підгузок. Петро ніколи не любив цей запах і від пелюшок з «сюрпризами» його вивертало.

– Поки Петра нема, то перейду до справи, – кажу я їй, – Я знаю, що ця дитина не Петра.

– Ви! Та що ви таке кажете!

– Слухай, я мама двох дітей і бабуся чотирьох онуків, я вже його риси впізнаю за кілометр. Зізнавайся.

– Ви тільки йому не кажіть, – заголосила жінка, – Я ж ніяк не могла вийти заміж, ніхто не бере з такою зовнішністю… Хлопець погуляв і покинув, а тут Петро під руку попав. А я ж про дитину маю думати! Я зроблю заради сина все!

– Чудово, не маю сумніву, – кажу їй, – Твоя таємниця залишиться між нами. Більше тебе не турбуватиму.

З того часу минуло п’ять років, ні, я не зустріла молодого чоловіка. але доволі непогано живу сама, звиклася з думкою, що я маю бути на першому місці в себе. Петро няньчить чужу дитину і бачу часто його згорблену спину в нашому парку, але не планую йому нічого казати, бо як кажуть, доля сама має чудове почуття гумору.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page