Не думала я й не гадала, що несподівано попросять мене стати хресною мамою. Беруть переважно молодих, мені ж уже за сорок, маю дорослу доньку, то чому б не взяти її. Але ж не буду я сусідці щось указувати.
Кажуть, що гріх відмовлятися, але я не цим переймалася. Заледве приховавши здивування й щиро подякувавши, я погодилася, та була таки дуже збентежена: бути кумою самою Аліни – це зуміти догодити з дорогими подарунками не стільки майбутній похресниці, як її мамі, жінці надзвичайно прагматичній.
Про це я вже чула і знала. Тим більше, що в селі взяли собі за моду дарувати похресникам золоті хрестики на ланцюжку.
Звичайно, це благородно, але чи кожен спроможний купувати дорогоцінні метали, чи не краще якось дбати про золоте серце дитини, а не про медалики чи сережки на іменини. Чому то не можуть бути книжки чи іменні іконки, розвиваючі ігри, та що завгодно, але для душі, не для прикраси?
Аліна втретє стала мамою в сорок два роки, заміж вийшла у вісімнадцять, і в неї вже були два дорослі, але ще не одружені сини. Навряд, чи та вагітність була запланована, але добре, що зберегла, тим більше – здорову донечку народила. Та чому б і не народжувати: в родині хіба що бракувало пташиного молока. Адже подружжя було таке до сільської роботи завзяте, що таких ще б пошукати.
Такими ж вдалися і хлопці, то було Алінине виховання, вона й чоловіка свого добре взяла в обороти. Звичайно, і він був з сім’ї працелюбної, але його тато і мама були просто трудяги, їм аби просто щось робити й робити та інших примушувати, словом, непрактичні якісь, люди сізіфової праці.
Аліна ж не така. В неї все пораховано, що варто сіяти й садити, що треба в господарстві тримати, щоб без надзвичайних зусиль мати з того користь і копійку. Тож завдяки роботі в місті та сільській господарці жили в злагоді й достатку.
Я почала активно готуватися до Хрещення у плані, що подарувати немовляті, і самій в що вдягнутися на це родинне свято. Чоловік не міг мене зрозуміти і навіть іронічно посміхався: «Це богоугодна справа, а ти – духовна мати – маєш перейматися, щоб похресниця мала добре серце, а не золотий хрестик із ланцюжком чи сережки. Може, хочеш змагатися з кумом, надієшся переважити голову села?». «Добре тобі говорити. – хотіла я сказати, – просто не хочу виглядати гірше». Але промовчала, бо з моїм чоловіком сперечатися – час даремно тратити, його величність все правий, за двадцять років я це добре засвоїла і продовжувала робити свою справу: шукала кошти на ті хрестини, щоб більш-менш триматися на рівні.
Хтось спостережливий може дивуватися, чому я так намагаюся майбутній кумі догодити. Бо хто така ця Аліна? Та звичайна жінка, яка працює фармацевтом у приватній аптеці, а чоловік – клерком у банку. І ми з чоловіком – люди середнього класу: я – вихователька в дитячому садку, він – учитель трудового навчання. У нас із сусідами були добрі відносини, але ми не дружили сім’ями, бо виходило так, як в одній народній пісні. Та краще про все спочатку.
Я була вже заміжньою, коли у сусідів було весілля. Хлопець привів у нову батьківську хату молоду дружину Аліну. Тоді ще жила її свекруха, жінка дещо прискіплива й буркотлива, та невістка на її вічне незадоволення не зважала, і скоро все в домі на свій лад перевернула. Щоправда, спочатку слухала свекруху, кивала головою: зроблю, мовляв, що скажете, й перероблю, що не так, а потім навчилася хитрувати, все взяла в свої руки й давай керувати.
Якось мені розповіла, як вона із свекрухою чинила: «Ти недобре підгорнула картоплю, треба переробити, каже вона. Я на те, добре, кажу, а сама трохи посапала з одного боку, лягла собі в траву, а потім пішла на інший край. Йде свекруха, бачить, що я закінчую, каже: отеперечки добре». Коли пішли діти, бабусю взяла за няньку, позбавила її права голосу на сімейній раді, мовляв, сидіть, мамо, на печі та їжте калачі, а ми вже без вас справляємося.
Хоч не належу до людей, завжди цікавих знати, що там у сусідів, але через свого чоловіка таки поглядала в той бік, щоб порівняти себе із Аліною та відчути нікчемою. І це завдяки моєму благовірному, що був просто захоплений сусідкою: яка вона вправна, яка рухлива й моторна, і як вона все встигає, І як вона всьому лад дає, бо в п’ятій ранку він уже бачив її на грядці, а у вихідний зустрів на ринку, де вона продавала молочне.
В мій бік тільки, що я понасівала квітів, а яка з них користь, не піду ж на базар їх продавати, словом, з такою господинею ні до чого не доробишся. Чи не казала я, що як у пісні: «у сусіда хата біла, у сусіда жінка мила»?
З часом мій чоловік вгомонився і перестав порівнювати нас із сусідами, та мене перспектива завдяки кумівству стати з ними ближчими все-таки не тішила.
Аліна не раз казала. що дружити треба з потрібними людьми. Це в свою чергу торкалося кумів. Хресними батьками її синів були: директор школи та вчителька англійської мови, завідувачка дитсадком і чоловіків начальник, словом, люди авторитетні та заможні. Тож і сини – відмінники, і не тільки завдяки їхньому розуму, а й пильному оку хресних.
З часом я дізналася, чому мене так бентежило це запрошення від прагматичної Аліни, для якої я аж ніяк не «потрібна» людина. Я ніби передчувала: щось не так у цьому кастингу на шару. Виявляється, з поважної причини одна солідна пані з району не змогла вчасно приїхати на хрестини, то й відбулася така заміна.
Гадаю, що я витримала це іспит. Але, думаю, чому хресними не обирати сестру чи брата, подругу чи друга, які не матеріально, а духовно багаті? Цікаво, чи є в мене однодумці.
