Мені сорок один. Я вже давно не вірила, що таке буває. Думала, що всі нормальні чоловіки або давно розібрані, або їх просто не існує. А тут – є. І він реальний.
Його звати Артем. Ми познайомилися випадково – я пролила на нього каву в черзі за кавою, він усміхнувся й сказав:
«Нічого, буває, я теж колись проллю на тебе чай, щоб зрівняти рахунок». І все. Без пафосу, без «долі», без «ти моя єдина». Просто нормально поговорили, обмінялися номерами. І пішло.
Спочатку я чекала пакості. Ну не може ж бути, щоб чоловік у сорок п’ять років був не розчарований, не цинічний, не одружений, не з трьома дітьми від різних жінок і не з позикою на три кімнати в новобудові. А він – без дітей, без колишніх дружин, без боргів, мама жива-здорова, собаки немає, алергії немає, майже не п’є. Працює, нормально заробляє, має друзів, ходить у спортзал не для інстаграму, а тому що йому подобається.
Він телефонує, коли каже, що подзвонить. Пише «доброго ранку» щодня о 7:15, бо знає, що я встаю о сьомій. Коли я захворіла, приїхав о десятій вечора з ліками, супом із термосу й сидів, доки я не заснула. Не «ти сама винна, що не одягалася», а просто: «Давай я тобі температуру поміряю». І поміряв. І дав ліки. І погладив по голові.
І пішов, бо «тобі треба спати».
І от я сиджу й не розумію, що з цим робити.
Бо я звикла до іншого. До того, що якщо він не пише три дні – значить, або вже знайшов іншу, або грає в ігри, або просто такий є. До того, що «люблю» вимовляється тільки після сварки й сліз. До того, що турбота – це коли він приїжджає о третій ночі, бо ти плакала в слухавку, а не коли він просто питає: «Ти поїла сьогодні?»
А тут – тихо. Спокійно. Надійно.
І мені страшно.
Я почала шукати підступ. Перевіряти телефон (він не ховає). Питати: «А чому ти мені так часто пишеш?», він відповідає: «Бо хочу». Я: «А раптом я тобі набридну?» Він: «Тоді скажеш, і я відчеплюся. Але поки що не набридла».
І от одного вечора я влаштувала сцену. Просто так. Бо тиша в голові стала нестерпною. Сказала, що він мене душить своєю увагою, що мені треба простір, що я не звикла до такого. Він спокійно подивився й запитав:
– Ти хочеш, щоб я поводився як козел, щоб тобі так комфортніше?
Я розревілася. Бо зрозуміла – так. Трохи хочу. Бо я знаю, як реагувати на козла. А на нормального – не знаю.
Він обійняв мене й сказав:
– Я не піду. Але й грати в ігри, які ти звикла, не буду. Якщо тобі треба час – бери. Якщо треба поговорити – говори. Але я не стану зникати на три дні, щоб ти переживала. І не кричатиму, щоб ти відчувала, що жива. Я просто буду. А ти вирішуй, чи хочеш ти бути зі мною чи ні.
І пішов спати на диван, бо я сказала, що хочу побути одна.
Я лежала всю ніч і розуміла: це перший чоловік у моєму житті, який не карає мене своєю відсутністю. І я не знаю, як жити в стосунках, де тебе люблять просто так. Без драми. Без болю. Без «ти маєш заслужити».
Мені сорок один. І я вперше закохалася по-справжньому.
І вперше боюся не того, що він мене кине.
А того, що не кине. І мені доведеться навчитися бути щасливою.
А я цього просто не вмію.
Поки що.
