Не знаю, що дратує мене більше – їхати в село чи їхати в село вертати маму. Надумала на схилі літ покинути батька на мене!
З дитинства не любила їхати в село і не розуміла, чому мама нас всіх туди тягне:
– Треба допомогти дідусю й бабусі, а вони взимку нам продуктами допоможуть, – казала вона.
– Я за ті гроші, що витрачаю на дорогу, докладу і куплю, – бурчав тато, який теж не любив їздити до бабусі й дідуся.
А мене й брата в дорозі ще й захитувало, тому це була не дорога, а просто випробування! І мама оте все з торбинками, сірничками, салфетками… Як згадаю, що це все робилося в переповнених автобусах і той запах такої чи то бензини, чи то солярки в салоні… В мене й зараз плечі здригаються, а вона все робила без жодного роздратування і якось аж світлішала з кожним кілометром, що все ближче додому.
Там ми лишалися не довго, бо тато знаходив сотню причин аби поїхати якнайшвидше, а як не знаходив, то влаштовував якусь суперечку і всоте клявся, що ніколи в світі більше не поїде сюди.
– Генерали мені знайшлися! Як такі мудрі, то хай самі роблять, – бурчав всю дорогу, а мама мусила ще й його заспокоювати й нам вчасно торбинки подавати.
Потім мама вже сама туди їздила і ми були лиш на похоронах бабусі й дідуся, але від цього моя нелюбов до села не з мінилася.
Я звикла до комфорту і не бачу в цьому нічого поганого, бо підпирати ногою двері туалету, коли йдеш до вітру, таке собі задоволення. А мама все те раденько терпіла і ще й тішилася…
Але справа не в тому. Так от, жили ми собі жили, як от мама візьми та й зникни!
Я вже давно заміжня, тому й не знала одразу, а не телефонувала до неї, бо якось не було потреби. Хоча, я їй точно телефонувала минулої суботи, то вона мені нічого не говорила про те, куди йде.
Аж тут я привела сина до них, щоб посидіти, пару слів татові сказала і повідомила, що заберу через кілька годин. Тато мені теж нічого не сказав, на хвилиночку.
І от я забираю сина та питаю чим смачним бабуся частувала, а він і каже:
– Бабусі не було вдома, а дідусь мені дав їсти мівіну.
Як це дитині давати мівіну? Я тоді до тата та все йому в очі й сказала, щоб нічого подібного більше не робив і спитала, чому мама нічого не приготувала:
– Мама поїхала, – каже тато.
– Куди?
– Не знаю.
Як це «не знаю»? Я почала випитувати і виявилося, що мами немає вже два тижні! Вона розрахувалася з роботи і забрала речі та кудись поїхала. Я їй телефонувала, але вона так собі спокійненько сказала, що поки не може вернутися і ще не знає чи й вернеться. Де саме вона – не сказала.
Я тоді до тітки Лесі, маминої подруги, зателефонувала, а вона така:
– Здогадалися! А якби з нею було щось серйозне, то давно б копита відкинула з такими родичами!
І кинула слухавку! Що це таке? Якби щось сталося, то мені б зателефонували з лікарні, а не я маю здогадуватися, де ділася мама!
В мене свої справи, тому я на наступні вихідні знову повела малого до батька і вже з ним поговорила. Виявилося, що мама дізналася, що у нього там якийсь був роман чи й до тепер триває.
То дурниці.
Просто, людям вже по шістдесят років і мають трохи вже думати головою, а не минулим жити. минуле вже минуло і молодість не вернеться! А мама має вернутися і допомогти мені з дитиною і щоб татові щось їсти зварити, бо там пів шафи мівіни і консерви!
Я впевнена, що вона в селі, але тато по неї їхати не хоче, бо образився і я його розумію! І мушу це робити я, бо принцесі якась молодість в носі заграла.
Як її одумати – от питання?
Фото Ярослава Романюка.
