Думаю, якби на моніторах виникла подряпинка, то він би більше хвилювався, ніж, якби я потрапила в лікарню.
Я глянула на себе в дзеркало, може й не даси мені стільки років, ось з цього боку точно на тридцять дев’ять виглядаю, а от з цього – навіть не питайте. Але все одно мені хочеться аби чоловік цікавився мною, дарував квіти, приходив під мою роботу і писав повідомлення з віршами. Наприклад: «Де вечір пахне м’ятою,
аж холодно джмелю.
А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!
Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до cтогону, до сліз» Ліни Костенко, чи хай вивчить якийсь палкий монолог з мого улюбленого серіалу. Але де ж він знає, який я серіал люблю? Коли у нього на думці лише він.
Тому я вирішила, що діти вже дорослі мене зрозуміють, а я хочу жити життя з людиною, яка мене любитиме. Тому за вечерею я йому й сказала, що з мене годі і я хочу аби чоловік був мені чоловіком. А я йому дружиною, а не кухаркою і прибиральницею.
Чоловік закліпав очима, свята невинність і мені аж засвербіло надіти йому на голову тарілку з супом.
– Ти хочеш розійтися, бо я тебе не чую і не розумію, – спитав він.
– Так, не чуєш, не розумієш і не цікавишся моїм життям. Тобі взагалі байдуже чи є жінка вдома чи нема, лиш би був повний холодильник!
Ігор замовк і задумався. я відчула себе переможницею і вже в мені зажевріла маленька надія, що він скаже:
«Давай поїдемо кудись удвох і там знову відчуємо, що таке любов». Але точно я не готова була почути такі слова.
– А ти, Віро, коли останній раз казала мені «На добраніч» або «Доброго ранку»? ти просто обертаєшся до мене спиною і щось бурчиш під ніс, коли я вітаюся з тобою чи коли бажаю тобі спокійної ночі. ти хоч знаєш, що у мене на роботі відбувається, чому я більше не їжджу на рибалку і як у мене зі здоров’ям? Ти вважаєш, що попрасувала мені сорочку і я маю всі проблеми на роботі вирішити на раз-два, бо ти старалася. Чому ти не питаєш, чому ми нікуди не ходимо разом до моїх друзів і колег? Тобі не цікаво, що половина моїх друзів зникли, коли у мене були неприємності, а інша половина виїхали за кордон, когось не стало. Тобі все одно, про що я думаю. Тому я й ховаюся за моніторами, бо у мене там життя, яке можна з кимось обговорити, отримати коментар чи пораду, просто є можливість, що тебе почують. А тут є лише твоя спина і твоє невдоволення. То що тепер робити? Бо я не шукаю собі ні іншої жінки, ні інших обставин. Я вже змирився з тим що є і бачу, що по-іншому й не виходить.
Я завмерла, бо не такого я очікувала. До чого тут він зі своєю роботою, коли я говорю про нас? Я йому про свою роботу не розказую, то чого маю вислуховувати про його? Мені не цікаво це слухати і якщо у нього є якісь проблеми, то хай їх сам і вирішує, але не за рахунок мене. Та я за ці роки шлюбу вже тільки отому, як він зітхає на кріслі знаю, що у нього щось на роботі, а його здоров’я цілком нормальне, бо я ж все помічаю, на відміну від нього.
– Зрозуміло, що ти не готовий на якісь дії, а тільки на слова в своє виправдання. Тому зрозуміло, що далі я це продовжувати не буду.
Я поки живу у мами і мене все влаштовує, бо я прийняла рішення жити, а не чекати, що колись щось зміниться. Але чоловік на мене ображається і я вважаю, що він просто жаліє, що втратив обслугу. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
ми надто розумні і
