Одразу ж після весілля ми з чоловіком вирішили їхати на заробітки, аби здійснити свою мрію — побудувати будинок. І його сім’я і моя не мала великих статків, на весілля гроші обидві сторони позичили, тож про те, щоб придбати нам житло і мови не було.
Поїхали ми у Фінляндію, де вже кілька років працював друг Павла. Було непросто: робота важка, постійна втома, чужа мова і життя у “спартанських” умовах.
Але ж воно того виявилось вартим. Кілька років тому, ми нарешті завершили будівництво власного будинку мрії. Наш дім у передмісті столиці поруч сосновий ліс, а за сорок хвилин їзди на авто – озера де можна відпочивати і рибалити..
Проте життя вміє підкидати несподіванки. Рік тому не стало свекрухи. Свекор залишився сам. Спершу, ніби як і справлявся один, але йому вже майже сімдесят, і ми добре бачили, що один він зачахне.
Ми просили його переїхати до нас, він спершу відмовлявся, але за пів року життя на самоті, попросив дозволу таки переїхати до нас.
Спочатку все було добре. Свекор допомагав по господарству, давав цінні поради щодо саду й городу. Але з часом почали з’являтися моменти, які мене неприємно дивували.
Свекор був із того покоління, яке жило за чітко визначеними стереотипами. Він любив пожартувати, але його жарти часто були на межі образливих.
— Валю, а що немає роботи у кухні. Ніби ти там щось ото розумієш? — казав він, коли бачив, що я допомагаю чоловіку з черговим проектом.
Спочатку я ігнорувала це, адже виправити людину у віці все одно не вийде, суперечки марні – він навіть не розумів, що казав не так. Адже він мене не образив прямо, просто сказав, а я реагую якось дивно. обурення.
Нещодавно я здійснила свою давню мрію — отримала права на кермування авто. Мій чоловік мене підтримував і навіть допомагав практикуватися. Але як тільки свекор дізнався, почав сипати “жартами” недвозначними.
— Ну що, Валю, тепер будемо у чаті нашої вулиці вивішувати попередження: “Валя за кермом” ! — сміявся він, побачивши мене з ключами від машини.
Я стримувалася, бо розуміла, що сперечатися з ним марно. Але кожного разу ці його зауваження лишали неприємний осад. Ну а минулого тижня свекор поїхав із друзями на рибалку. Повертався пізно ввечері. Десь близько десятої години він зателефонував мені.
— Валю, заїдь за мною, будь ласка. Ми тут трохи затрималися, а маршрутки вже рідко ходять.
Я подивилася на годинник і зрозуміла, що наступної маршрутки йому ще пів години чекати. Але головне було навіть не це. У мене миттєво виникло бажання відповісти у стилі його жартів.
— Ой, я не можу, тату, — сказала я спокійно. — Куди мені за кермо. Раптом педалі переплутаю чи поїду не туди.
На тому кінці дроту повисла тиша. Потім свекор пробурмотів:
— Добре, як хочеш.
Я поклала слухавку.
Свекор повернувся додому маршруткою. Це його, очевидно, дуже розлютило. Відтоді він зі мною не розмовляє. Навіть на кухні, коли ми перетинаємося, він лише бурмоче щось собі під ніс.
А через день до мене підійшов чоловік.
— Валю, ти неправильно вчинила, — почав він. — Тато вже людина у віці. Йому важко було їхати громадським транспортом у такий час, та ще й з риболовлі. Він ледь оте все що брав із собою доніс. Тепер жаліється – спину тягне.
— А тобі не здається, що це справедливо? — відповіла я. — Він постійно ходить тут зі своїми “безневинними” жартами. Мовляв, я нічого не розумію, Валя за кермом. Але коли потрібно, то Валя раптом стає і розумною і гарним водієм, бо треба підвезти? Наступного разу буде думати перш-ніж щось подібне говорити.А ти взагалі-то вже давно повинен був мене захистити перед своїм татком. Тож якщо не хочеш повторення ситуації і бажаєш миру в родині, поговори із ним серйозно. А ні, тоВаля влаштує і не такого і слова мені не кажи потім. Зрозумів?
Поки свекір мовчить. Спину йому і справді прихопило. Ходить і крехче. А мені і соромно і шкода його і водночас спокійніше стало.
От скажіть, хіба я не правильно вчинила?
Головна картинка ілюстративна.
