А з роками цього спілкування стало ще менше, бо малі діти давали привід для радості, а от великі вже для клопоту, а дорослі вже мають свої родини і ми стали мовчати.
А про що говорити, коли наче все йде за звичним курсом, я знаю, що від мене треба, він знає, що від нього. Давно затихли ті суперечки, хто за що відповідає. Давно на кухні поселилася і дивлюся серіали.
Чи я б хотіла більше з чоловіком спілкуватися? Та ні. Що я від нього нового почую за ці двадцять три роки?
Поїхали б кудись відпочили разом, але як згадаю, як він реагує на ціни, то інколи до смішного доходило. Бувало, підемо з дітьми в кафе, вони ж усе хочуть попробувати, а він сидить і нічого не замовляє, а тільки рахує, що діти наїли.
А тоді приходить додому і починає, що краще б за ті гроші ми купили всього домашнього і я б усе приготувала і ми б усі посмакували, а не лише діти.
– А чого ж ти собі нічого не замовляв?, – питала я його.
– Дивився, щоб вам грошей стало!
Тому я зареклася кудись з ним ходити, бо така ситуація повторювалася завжди. Про весілля взагалі мовчу, бо як почув, що ще треба новий одяг купувати, то сказав, що він нікуди не йде.
Я сама там сиділа, та куняла, бо жінки були з чоловіками, а мене хто до танцю візьме.
Тому, розваги відпадають.
Сидіти й далі в квартирі вже не було сили і я поїхала до матері. Сказала, що їй треба допомогти, але насправді, я думала про те, чи варто й далі так жити з чоловіком.
Мама мене переконувала нічого не видумувати. Що це пройде, з усіма так, а потім забуваєш, що колись такі думки мала.
З цим я вернулася додому, чоловік не змінився, його все влаштовувало, все ж працює, як треба, то навіщо щось покращувати? Ось таке його кредо.
А одного вечора я прийшла додому і очам не повірила: на столі свічки і вечеря.
– Ти знаєш, як я не люблю кудись ходити. То я вирішив вдома влаштувати нам романтичну вечерю.
– Та я б якось прибралася, міг попередити.
– Я тобі купив плаття, воно на ліжку.
– Ти? Плаття?
– Так. Ти колись таке мала, блакитне, але з нього… виросла. То я знайшов майже таке саме.
Я була здивована, то нічого не сказати, бо плаття було мені за розміром! Як він дізнався?
І їжа була смачна, і говорили ми багато, згадували, як було колись і мріяли як буде.
Аж дивно, що було стільки мало причин для розмов, але подій набралося на дуже довгу розмову. Сподіваюся, до кінця життя.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
