І я вам отак скажу, що то найкращий час аби перевірити людину, яка вона є насправді, адже люди в екстремальних ситуаціях розкривають всю свою суть.
Скажете, що такого проїхатися в автобусі. Ну, дивіться, може й легко, якщо це не голосна назва переробленого з вантажного бусика, де двері закриваються на шворці, а люки наглухо закриті, щоб одвічне протистояння «дує-душно» не відволікало людей від чудового поєднання сауни і споглядання прекрасних краєвидів з суцільного борщовика.
І ось в такий чудовий час людський натовп притис мене до Віталія. Звичайно, що я звернула на нього увагу, адже він ввесь час крутився і казав, який то лікоть в нього впирається і щоб його забрали. Думаю, що в той момент сам Бог не знав, чий то був лікоть, але Віталій намагався дуже культурно дати зрозуміти, що йому незручно. І так він крутився, що й притулився до мене, а тут на зупинці ще зайшли люди і нас вже так притиснуло, що й дихнути було важко. Можу сказати, що чоловік був джентльменом, бо намагався дивитися мені в очі.
А потім звільнилося місце поруч з нами. В такі моменти, то як бій гладіаторів, тут хто перший – то й і молодець, немає ніяких моральних перешкод, повірте мені, людині, яка вже тридцять років їздить цим маршрутом.
Але Віталій пискнув:
– Бабусю, сідайте, так, отак бочком і сідайте. То ви мене так ліктем тиснули?
Щаслива худенька бабуся й сама не знала чи то вона, просто блаженно посміхалася, що нарешті сіла.
А я зрозуміла, що переді мною добра людина, в такій ситуації це справді подвиг. Я думала він сам сяде і скаже мені:
– Можу потримати вашу сумку.
І це був би неймовірний прояв доброти…
І отак ми п’ятдесят хвилин їхали разом, будучи в симбіозі з пасажирами і самим автобусом, ми фізично відчули переляк, коли на зупинці чекав натовп охочих їхати, а місця вже не було навіть на мишку.
– Не зупиняйтеся, – хором прокричали ми, – Місця взагалі нема!
І автобус нас послухав, бо що там водій не тицяв на кнопку, але двері не відкривалися і ми поїхали щасливі далі, дивлячись один одному в очі.
А на зупинці, він вийшов за мною і я знала, що це доля!
– У вас важкі сумки?, – спитав мене він, – Я піднесу.
– А хіба це ваша зупинка? Бо я щось вас не бачила.
– Та не моя, але, знаєте, вже вийшов, щоб хоч ковток свіжого повітря отримати. То я суміщу приємне з доброю справою. А я справді давно не їздив цим рейсом, знаєте, от вирішив продати дачу, мав поїхати та все оглянути, по фотографувати…
– А навіщо дачу продавати?
– Та без дружини важко те все тримати в ладу, та й чого я буду туди їхати, вже краще вдома на дивані …
– Знаєте, як дача гарна, то й дружина швидко знайдеться. Я от в сестри маю дві грядочки і то мені кортить приїхати та подивитися як все росте, полити, додому взяти та закрити. А якби я мала свою дачу, то я б…
І ми в очах один одного прочитали, якби ми жили, якби у одного була дача. А у іншого дружина. Відтоді ми й не розлучаємося і дачу не продали. Віталій купив машину, не щось таке, але їде, то ми тепер підбираємо пасажирів – і їм добре, і нам копійка на бензин. Так, що хочете пізнати людину – подивіться на неї в роботі, в переповненому автобусі… Може таке бути, що доля до вас наверне потрібну людину і вам варто її лише добре подивитися в … очі.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
