Тобто, не мала часу мене обійняти, вислухати мої дитячі історії і при тому не фиркати:
– Мені б твої проблеми.
А тепер мама не розуміє, чому я не хочу спілкуватися, чому не ділюся з нею нічим і не хочу відвідувати. Зараз їй потрібна донька, яка прийде і просто посидить за чаєм.
– То ти тепер мене розумієш, мамо?, – кажу я їй, – як мені хотілося аби ти просто посиділа зі мною. А ти що натомість робила?
– Я на трьох роботах працювала аби дати тобі все!
– І не змогла нічого дати, розумієш? Не змогла. Я не запрошувала нікого додому і не мала подруг тільки через те, що ми жили в гуртожитку і запрошувати в таке друзів, то означало стати причиною для розмов до кінця навчального року в кращому випадку. Тому я нікуди не ходила і до себе нікого не запрошувала.
Це правда, у мене не було ні гарного одягу, ні іграшок. Ні смачної їжі чи цукерок, попри те, що матері вічно не було вдома, бо вона працювала, коли я її просила побути зі мною, щось мені розповісти. То вона тоді казала:
– Не маєш, що робити? То я тобі дам!
І вона брала навмання зошит і казала переписати його, бо геть у мене не такий почерк, як треба:
– Я там заради неї стараюся, а букви вивести не хочеш? Вже переписуй!
Бувало, що треба було переписувати по кілька зошитів, особливо перед святами, я не справлялася і не отримувала тих подарунків, які писала в листі чи замовляла, а ті, які мама просто купила.
Коли виросла та пішла вчитися, то мама теж тільки й зауваження робила, що хтось краще вчиться і піде в аспірантуру, користуючись моєї головою та конспектами.
Коли вийшла заміж, то теж було не так, бо нема чого заводити родину, коли за душею ні в кого нічого нема.
Ми з чоловіком старалися заробити на свою квартиру, проте довго жили на орендованих, все не могли наскладати і мама в тому вбачала лише свою прозорливість і з якою насолодою мені казала:
– А я ж говорила, що треба головою думати?
При тому, що вона так і жила в тій кімнатці, просто вже її приватизувала. Але мене мала повчити уму-розуму.
Ми виїхали за кордон і вирішили, що так заробимо більше грошей. Далі вирішили за кордоном і залишитися. Там з’явилися наші діти, ми працюємо, щоб виплатити будиночок, відкладаємо на навчання дітей.
І тут мама починає, що вона сама, їй хочеться уваги і розуміння, а ми ж не приїжджаємо.
– Я нічого від тебе не хочу, тільки разом посидіти та попити чаю зі смородини. Невже я так багато прошу?
І вона багато просить, бо це ж треба звідки пертися аби в тісній кімнаті попити чаю з людиною, яка буде тебе вчити жити, що ти дарма взяла будинок, що треба не брати було машину, що не треба взагалі на чужині бути, коли тут все твоє і рідне.
– Мамо, ми б тут нічого з цього не мали.
– Мали! Я на трьох роботах працювала і кімнатку собі вибила. А ви просто хочете все й одразу, а то нема.
– Мамо, ти не кажи це з такою гордість «три роботи», бо це забрало твою молодість, а в результаті кімнатка з тарганами?
Вона кидає слухавку і говорить про невдячність, а я не відчуваю вдячності, бо не маю за що. Я бачила знервовану матір, яка те й робила, що клопоталася та переживала, що де дістати та в кого позичити. Тому вона тепер не має мене повчати, а просто собі жити так, як вона звикла зі своїми тарганами. А у мене своє життя, хіба ні?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
