Коли я познайомилася з Богданом, мені було тридцять два. Я вже змирилася з тим, що моє життя буде тихим і розміреним, без яскравих моментів та надмірних амбіцій.
Я працювала звичайною офісною працівницею, а Богдан був справжньою «людиною дії». У нього вже був власний меблевий бізнес, який тільки набирав обертів.
Він сповнювався планами, хвалився, що зовсім скоро ми житимемо значно краще. У ньому було щось таке, що змушувало мене вірити в успіх.
Мені подобалося, як він говорить про майбутнє, з яким запалом пояснює, що «ми будемо робити меблі, якими люди пишатимуться». Я слухала і переймалася його впевненістю.
Пам’ятаю, як Богдан розповідав про те, що колись його компанія стане лідером на ринку. Я дивилася на нього й думала:
— Невже все це справді може статися з нами?
За рік після нашого знайомства ми одружилися. То був період, сповнений щастя й передчуття чогось хорошого. Ми винаймали невеличку квартиру, але мріяли про власне житло. Завдяки успіхам Богдана в бізнесі нам пощастило досить швидко придбати трикімнатну квартиру.
— Отут я поставлю диван, а навпроти — величезний телевізор, — казав він, уже уявляючи, як ми вдвох улаштуємося перед великим екраном із чашками кави.
Я сміялася, передчуваючи, як кожного вечора ми розслаблено дивитимемось фільми. Вибір квартири, планування, суперечки про колір стін чи розташування меблів — усе це було приємними деталями майбутнього.
Здавалося, що наші спільні мрії втілюються в реальність. Коли я відчула, що при надії, Богдан розцвів від радості. Ми обирали ліжечко для сина, сперечалися, які шпалери краще: з машинками чи з ведмедиками. Мій чоловік казав:
— Тепер наше життя точно стане повноцінним, правда, Мирославо?
І я щиро хотіла вірити, що так і буде. Певний час усе справді було чудово. У нас з’явився хлопчик, якого ми назвали Павлом. Але коли Павликові виповнився рік, раптом у бізнесі Богдана з’явилися складнощі. І разом із ними прийшла тривога.
Спочатку чоловік ставав млявим, дратівливим і менше розповідав про справи. Я намагалася бути його опорою, розмовляла з ним про те, що будь-який бізнес має свої злети й падіння, переконувала його, що він достатньо талановитий і неодмінно впорається.
Та ситуація виявилася гіршою, ніж я гадала.
Одного вечора Богдан прийшов додому, коли я вкладала Павлика спати. Він мовчки сів на край ліжка й важко зітхнув.
— Усе розвалюється, Міро, — пробурмотів він. — Ми реально на межі банкрутства.
Я тримала його за руку й казала, що він знайде вихід, адже завжди знаходив. Але з кожним днем Богдан дедалі більше занурювався в себе.
Слова «ми банкрути» пролунали як невідворотний вирок: довелося продати нашу трикімнатну квартиру, щоб погасити принаймні частину боргів.
Придбали натомість скромну однокімнатну, куди я, Богдан і наш син перебралися. Я підпрацьовувала на двох роботах — в офісі й виконувала фріланс-завдання вечорами, аби ми могли нормально жити.
Сподівалася, що чоловік отямиться й знову почне шукати можливості заробити. Проте після провалу з бізнесом Богдан ніби зламався.
Він годинами сидів перед комп’ютером, спершу начебто переглядав щось про нові можливості, але швидко перейшов до безкінечних онлайн-ігор.
Із часом з’явилися якісь друзяки і нічні посиденьки. Я спробувала розмовляти з ним відверто:
— Ти повинен з кимось поговорити, зі спеціалістом. наприклад. Тобі так багато довелося пережити.
— Спеціаліст? — фиркнув Богдан. — Ти що, вважаєш мене якимось не таким? У мене просто важкий період. Сам розберуся.
Та він не розбирався. Відмовлявся шукати роботу, на мої прохання допомогти з хатніми справами реагував відмовою. Я терпіла, намагалася підтримувати спокійну атмосферу в домі заради сина. Але в душі відчувала, що все розсипається.
Поступово Богдан почав жити за мій рахунок повністю. То на «нове взуття для співбесіди», то на «потрібний ремонт телефона». Я щоразу раділа, думаючи, що він нарешті береться за розум і шукає спосіб повернутися до нормального життя.
Але одного дня дізналася від сусідки, що мій чоловік увесь вечір просидів у з друзями, гуляючи по-суті на мої гроші.
Терпець мені урвався. Повернувшись додому я тихо, але твердо промовила:
— Відтепер грошей від мене ти більше не отримаєш. Навчись заробляти сам.
У його очах я раптом побачила таку зневагу, якої ще ніколи не бачила в чоловіка. Він аж підстрибнув:
— Ти не маєш права так зі мною розмовляти! — прошипів він. — Я твій чоловік, ти зобов’язана мене підтримувати. Все, що я робив — я робив для тебе і нашої родини!
Наступного ранку, коли Богдан ще спав, я почала складати його речі у великі сумки. Коли він прокинувся й побачив це, спочатку знизав плечима:
— Що ти виробляєш?
Я випросталася й, тримаючи в руках його куртку, сказала:
— Тобі треба піти. Мені шкода, Богдане, але я більше не можу цього терпіти. Ти не та людина за яку я виходила заміж.
Його обличчя стало зверхнім:
— Я твій чоловік, і я нікуди не піду!
— Ти давно не поводишся як чоловік, — відповіла я спокійніше, ніж очікувала від себе самої.
Він застиг, дивлячись на мене, ніби бачив уперше. Може, й справді вперше помітив, що я більше не та яка була. Він узяву куртку і пішов, навіть не уявляю куди.
Богдан влаштувався працювати на одну із меблевих фабрик. Займаючись улюбленою справою раптом ожив. Орендував гараж, станки він уже мав, і почав виготовляти меблі на замовлення.
звісно. нині він не має того рівня заробітку, який мав колись, але це вже знову мій чоловік. мій Богдан. У його очах жага життя, він знову посміхається і має плани на майбутнє.
А мені чомусь соромно за себе. Виходить я не впоралась. Виходить я не змогла пройти важкий період пліч-о-пліч. Тільки на те і виявилась здатною, що виставити свого коханого чоловіка за двері?
нині ми не згадуємо той період. живемо вдаючи, що от так було завжди. Але щось змінилось і вже не так як було колись. Невже я своїми руками зруйнувала наше щастя?
Головна картинка ілюстративна.
