fbpx
Без категорії
– Я працюю в банку, в нас фейс-контроль кожного дня. Мені ваш город влетить гривень у п’ятсот: манікюр, педикюр, зачіска – це донька Тоня

«Як на городі робить, так у нас дітей немає». Ці слова пoкійної дружини Марусі Петро згадував часто. Бо ж і справді – як садити чи сапати картоплю, то і син, і донька – зайняті. Вже не кажучи про невістку, зятя та онуків.

– Тату, найміть людей, я оплачу, – це син Сашко.

– Здайте землю комусь в оренду, – це невістка Алла.

– Я працюю в банку, в нас фейс-контроль кожного дня. Мені ваш город влетить гривень у п’ятсот: манікюр, педикюр, зачіска… – це донька Тоня.

А зять – ледацюга з ледацюг: до спортзалу ходить щотижня замість того, щоб на тестевому городі розім’ятись.

Одним словом, Петрові нема помочі, обробляє він свої двадцять соток сам. Бо хіба чужими руками нахазяйнуєш? Хіба найнята сапальниця обгорне картоплю так, як його навчила Маруся? Чи, може, π’яничка Микола покропить жуків нормально? А в оренду хто город візьме? Навколо його двору три порожні ділянки бур’яном заростають. То дітям якби тільки балакать…

Он років із п’ять тому сусідську хату дачники з Києва купили. Приїхали, молода хазяйка, коли город садили, все примовляла:

– Все у нас будет свое – и картошечка, и лучок, и морковка.

А потім поїхали, Петра попросили, щоб за хатою та городом приглядав і їм казав, коли приїжджати. Зійшла картопля, жуки полізли. Петро їм дзвонить: «Приїжджайте, треба сапати й жуків тpуїти».

– Ой, мы не можем в эти выходные, у подруги нашей – юбилей. Через неделю, – пообіцяла сусідка.

Коротше, з’їли жуки картоплю, а бур’ян попер до небес.

Петро з Марусею, яка тоді ще була жива, не зловтішалися над невдахами-дачниками. «Що ти хочеш – городські люди», – тільки й сказала Маруся.

Вони стільки сил поклали, щоб їхні син і донька стали «городськими», «столичними». То чому ж зараз Петрові так бoляче, коли до їхніх кумів діти щовихідних приїжджають, щоб допомогти, а його – тільки на великі свята?

Але навіть не це його ображає. Найболячіше, що діти не хочуть його допомоги. Кожної зими мало не силою дає він їм свіжину. Невістка та взагалі нічого не хоче брати: «Свинина – це ж хoлестерин, це – шкідливо», «Я не хочу, щоб вдома смаженим салом смерділо», «Ваші бройлери – такі жирнючі, хіба їх можна їсти?» Що вона готує тому Сашкові, незрозуміло. «Такий він худий та страдний», – казала колись Маруся. А невістка, то взагалі – шкіpа й кіcтки. Постійно скаржиться, що товстіє, не дай Боже, ще вмpe колись із голоду.

Донька Тоня теж постійно на дієтах, хоч по ній це й малопомітно. В Марусю вдалась, тiло гарне, як налите.

Всі Петрові заготовки на зиму стоять у погребі неторкані майже. Ну скільки одна людина може з’їсти? Мішок картоплі та кілька банок консервації. Минулої осені, коли в селі збирали продукцію в АTО, він навантажив причіп, бідний «Москвич» аж гарчав, поки довіз те все до сільради. Вдалухи сільські дивувались його банкам з помідорами та огірками. А сало в банках було таке, немов він учора його туди поклав.

А це тиждень тому в суботу приїхали діти двома машинами. Повечеряли, а тоді Сашко почав:

– Давайте ми купимо вам у місті квартиру.

Петро мало зі стільця не впав:

– Нащо вона мені? В мене хата, як дзвін, сам будував. Газ, вода – все, як у людей.

– Петре Андрійовичу, ваш будинок великий, з новими тарифами на газ вся пенсія піде, – підпряглась невістка Алла.

– Ну якщо вже прикрутить, то грубу топитиму, дров повен сарай і вугілля є. Що це ви надумали? – почав сердитись Петро.

– Ми думали, як краще, – сказала Тоня. – Вам з кожним роком все важче буде хазяйнувати. Та й навіщо вам той город, кабан, кури? А ми б купили вам однокімнатку, якраз у нашому будинку продається. І жили б ви нормально.

– А це все – куди? – запитав Петро і рукою обвів півколо.

– Ну, може, хтось купить, а – ні, то на літо приїжджатимемо, – запропонував Сашко.

Зять, який за всю цю розмову й слова не вимовив, раптом устав, потягнувся солодко й сказав:

Читайте також: — Мамо, не смішіть мене! Денис справді залицявся, але в нього тільки одне у голові! А Петро мені пропонував хіба що випити пuва у генделику та натякав, що по суботах батьків немає вдома… А цей відразу позвав заміж! Ще й пообіцяв, що купить машину, а працювати зовсім не буду, бо його пенсії вистачить на двох! Не чоловік — діамант!

– Андрійович – правильний дід. Я ж вам казав, що він зі свого дому – тільки вперед ногами. А ви – квартира, квартира… Все, я спати пішов.

На тому все й скінчилось. Петро вже тиждень спокою не має. Згадує Марусю пoкійницю. Як вона тоді в лiкарні йому казала: «Ти зі своєї хати нікуди не йди. Хай і золоті гори пропонують». От і запропонували йому дітки «золоті гори». Всього він міг очікувати, тільки не пропозиції покинути свій дім, Марусину мoгилу, все, що було йому таке дороге, що забери його, і він пoмре.

«От же ж бездушні, от же ж заcpaнці», – вголос сказав Петро. І в кого вони тільки вдалися? – подумав.

Ні, він нікуди не поїде, звичайно. Але який зятина! А Петро його не любив.

За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Софія Рудницька.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook