У нас з чоловіком був лише один син, любила я його без міри, але й не дозволяла вилізти собі на голову. Він у мене всю жіночу роботу знав робити і я вам скажу, що він такі котлети насмажить, що не кожна жінка вміє так фарш підбити. Навіть, мене вчить:
– Мамо, а що це у вас фарш аж на стелі? Та візьміть його в кульочок покладіть і бийте до столу скільки хочете: все чисто і ще і він стає м’яким.
Ось такий у мене син, що я певна, що буде мені невістка за нього довіку Богу дякувати.
Та й вже став він на тій порі, коли почав дівчат водити. Інколи й застану, як він їх проводжає з кімнати, бо я по змінах працюю. А в чоловіка мого нічого не допитаєшся, бо все рукою махає:
– Яка тобі різниця, як так женитися прийдеться.
А тут приводить мені Мар’яну, дівчина гарна і добра, без корони на голові. Знайомить, а сам аж світиться від гордості, що таку дівчину урвав, а я ж розумію, що тут щось не те. Ні, мій Сашко хлопець дуже гарний, на нього дівчата вішаються, як ті груші, але ж ця дівчина вона геть інша. І я не помилилася.
– У мене є син, йому три роки, – каже і світиться вся від радості, я ж ту материнську любов за версту чую.
– Раз таке діло, то не за того ти заміж зібралася, – кажу я їй.
Саша почав мамкати, чоловік мене за руку, мовляв, мовчи, а я ж усе в очі маю сказати.
– Ти на нього добре подивися, Саші ще гуляти і гуляти хочеться, через рік покине тебе заради ще красивішої, а дитина що? Син твій звикне і йому «тату» буде казати, а потім перевчатися іншому казати, потім ще іншому? Ні, Мар’яно, ти мені дуже подобаєшся і я б радо хотіла тебе мати за невістку, але не доріс ще мій син до тебе. Як я в тобі не помилилися, то ти й сама це бачиш.
Вона очі опустила і мовчить.
– А з сином своїм можеш нас познайомити, ми давно онуків хочемо і як тобі треба з кимось дитину лишити на пару годин, то ми будемо раді.
І вона погодилася. Розсталися вони з Сашею, а її історія виявилася банальною – покохала одногрупника, а він женитися не захотів. Дитину наче й признавав, а толку з того, коли не забезпечував. Його батьки робили вигляд, що не мають ніякого онука.
– І як можна таке золотце не приймати, – дивувалася я, глядячи Остапчика, – чемний і цікавий малюк, то найкраща пора для бабусь і дідусів з такими дітьми сидіти… Не розумію тих людей, а потім хатами приманюють тих онуків…
А Мар’яна і вчилася і підробляла, але ж хочеться допомоги від чоловіка. так зустріла мого Сашу. А той і вирішив пограти в лицаря.
Та добре, що й не склалося у них, бо далі Мар’яна собі дуже хорошого чоловіка знайшла. Саме чоловіка, який розуміє, що таке діти, що таке увага і турбота про родину.
А мій син і досі спинитися не може. Я вже його відправила на іншу квартиру, хай трохи сам поживе та себе обходить і може захоче й дружину мати, щоб йому затишок робила і їсти варила.
– Мамо, ті дівчата, що я з ними зустрічаюся, не вміють готувати.
– То зустрічайся з тими, що вміють!
– Та я краще сам буду готувати, ніж бути з кимось через ось, а не тому, що мені вона подобається.
І отак я маю онучка Остапка, бо мій тридцяти п’ятирічний син ще думає. Мар’яна має й донечку, але поки вона маленька, то мені не лишає, а от Остап він частий у нас гість і я його вважаю за рідного, як і Мар’яну.
І хто б міг подумати з початку нашого знайомства, що ми так поріднимося? Та ніхто, якби вона фиркнула і задерла носа, то не мала б часу зрозуміти, якого їй чоловіка треба для життя, скакала б від одного до другого або пожила б з Сашком і покинув би він її. А так всі щасливі і задоволені.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
