Я була з чоловіком у шлюбі дванадцять років, у нас десятирічна донька і наче все було гаразд, проте, кілька років тому став чоловік вже дуже часто їздити у відрядження. Я відчула, що щось не так і вже тоді думала, що він скаже, що нам пора розійтися, але чоловік приходив додому, наче й не пахло від нього жіночими парфумами.
Спочатку мені аж на душі полегшало, що нічого не прийдеться в житті міняти, бо я цього найбільше і не хочу, мені важко звикати до чогось нового, наприклад, новий телефон – це одразу для мене головний біль на кілька місяців. А тут рідний чоловік, якого я таки люблю, з яким хочу бути разом до старості. Але чим довше чоловік не вирішував свої питання, тим чіткіше в мене закрадалася думка, що все заходить надто далеко і не пройде й пару років, як я опинюся з донькою на вулиці, адже квартира куплена ще чоловіковими батьками.
Я стала потроху відкладати гроші, щоб мати якийсь запас на чорний день, перестала витрачати гроші на побут і спеціальне харчування для чоловіка. зникли його улюблені ковбаси та в’ялене м’ясо, пельмені та відбивні. Я готувала те, що любимо ми з донькою, а чоловік і не звертав уваги, що їсть, так його гарно годували на стороні.
Я чекала, коли він скаже, що між нами все, бо одне й те ж біляве волосся, я знімала з його плаща вже років п’ять.
Але й я гав не ловила і вирішила, що маю гарно виглядати, щоб мати шанс на нові стосунки – записалася на плавання, вирішила навчитися водити і загалом розширила своє коло спілкування з чоловіками, щоб мати більший вибір.
На роботі у мене був один претендент, інший в автошколі, ще один в басейні і нікому я не казала остаточне «ні» чи «так», а дала собі змогу вибрати.
Тим більше, що можливість ходити на побачення у мене була, адже мій чоловік нічого не помічав. І так я поступово закохалася в Михайла, він знав про мої перипетії вдома і тільки дивувався, як таку жінку можна не помічати, а я тільки плечима стенала. Нарешті він сказав, щоб ми з донькою переїжджали до нього і я радо погодилася.
Того вечора чоловік прийшов дуже задуманий додому і я зрозуміла, що це настав той час, коли можна все розказати.
– Олеже, я від тебе йду, – спокійно почала я, – Я знаю, що в тебе давно стосунки і мене це влаштовувало до пори, до часу, але тепер я люблю іншого і не планую більше жити з тобою.
– Що? Я не розумію? Що ти кажеш? Як йдеш? А наша дитина?
– Наша дитина давно знайшла спільну мову з майбутнім вітчимом і якби ти з нею трішки більше спілкувався, то знав би про це.
– Але я не хочу руйнувати наші стосунки! Я не хочу йти з родини і як на то пішло, то я тебе прощаю.
– Я не прошу в тебе вибачення, любий, я просто тобі кажу як є.
Зараз у мене все добре з Михайлом, навіть краще, ніж я думала. Олег не може з цим змиритися, телефонує і пише, навіть намагається переконати доньку, щоб вернула мене в родину, залучає всіх родичів. Але я не маю в ньому більше потреби. Я маю доволі міцну фінансову подушку, маю аліменти від нього, власну роботу і маю де жити, чоловік новий про мене піклується і дякує Богу, що я в його житті є. Навіщо мені щось міняти.
А ще я думаю, що Олега зачепило не те, що я пішла, а те, що я пішла перша. Ви такої ж думки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
