fbpx

Я прожила довге життя і на кожному десятку була певна, що я в усьому права, але життя мені показало зовсім другий бік.

В двадцять я була права, коли вчилася на бухгалтера. В тридцять я була права, коли вигнала чоловіка-лінтюха, в сорок я була права, коли не хотіла аби син вчився на робочу професію, а в п’ятдесят була права, щоб син не женився на Валентині і не мав з нею дітей.

Я була така права, що мій язик якось повернувся їй сказати:

– Валю, мій син як та тріска на заробітках, а ти з одного боку на другий вилежуєшся, мене треба дві на тебе! А ти вже з третім ходиш! Та коли ти вже спинишся? Не знаєш, що робити, то я тобі підкажу!

Я тоді відчувала себе такою правою, адже мій син-юрист, якого я запхала вчитися на платну основу тепер в Швеції мішав розтвор, а Валя одразу по його приїзду казала, що при надії!

І оце мене найбільше й боліло, що моя дитина не працює в теплому кабінеті, а в дощ і сонце на будові! Що не смачно їсть, що спить як-небудь, що не дома!

Діти один за одним, я не кажу, що то не мого Тарасика, ні, вони його, але ж скільки моя дитина буде на чужині?

А Валя не так після дитини поправлялася, як просто безміри в себе пхала, бо інакше звідки такі об’єми? Мій син худне, а вона дивися, як розпаслася!

Я не просто їй сказала, а принесла гроші і сказала, щоб щось робила, бо так далі не можна.

– Ти подумай, що мій син таку жінку покине і що ти будеш з трьома дітьми робити?

Та почала ревіти, а я пішла геть і гроші залишила. Ні, я мала крихітну надію, що у неї в голові щось зафункціонує, заклацає і там з’явиться думка, що треба щось робити. Але ж ні.

Діти росли, син приїжджав і вже я йому казала, щоб якось себе стримував, бо та й четверту на світ приведе, вона така.

Скоро син купив квартиру в новобудові, вже тут влаштувався на роботу, тим же будівельником, але вже вдома. Валя біля дітей так свій вік і провела. Ні дня на роботі не працювала, а все в мого сина на шиї.

Діти росли, вже й школу закінчили і знову ж таки – вчити всіх треба, а де ж гроші на всіх взяти?

– Мої діти самі поступлять, – каже Валя, а я регочу, бо де ж то таке видано?

Ну, один пішов на механіка, а доньки одна в медичне училище, а інша на дизайнера. Мене це не потішило, бо ж це робочі професії, а треба ж такі, щоб діти не перетруджувалися!

– Що ви знову дали дітей аби на когось працювали? Які ви батьки? от я зі шкіри лізла аби Тарасик був юристом!

– І що? Мамо, я не мав до того ні голови, ні хисту!

– Хисту? Треба зв’язки і не такі тепер на роботах!

Отака я була права на всі сто відсотків в свої сімдесят. А потім почало мене здоров’я підводити.

І тоді Мар’янка, моя наймолодша онучка, на яку я давала гроші Валі аби вона «подумала», моя онучка мені все робить – від тиску і до процедур, і то так лагідно та легко, що не кожна медсестра має таку легку руку.

Ця дитина біля мене так ходить, як коло рідної, хоч я не була ніколи багата на ласку до неї, як і до її сестри. Єдиного, кого я ще приймала, то був онук, бо був перший і хлопчик.

І от я тепер думаю – а якби Валя тоді зробила так, як я казала, бо я ж була права, то хто б мені тепер допоміг на старості? Я не кажу, що не треба мати своєї думки, але я її висловлювала не як думку, а як команду, як наказ. Дратувалася, коли він був невиконаний і багато слів наговорювала в такі моменти, багато недоречних слів. Отак я хотіла життя переінакшити по моїй волі, а вийшло, що я була неправа. Не знаю чи перепрошувати в онучки чи не піднімати цю тему?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page