Я прийшла до подруги, як зазвичай, на життя пожалітися: чоловік ігнорує, діти не слухаються, на роботі дістали

А вона слухала-слухала, а тоді мені й каже:

– Знаєш, Ірино, я тут вичитала одну фразу, яка мені не дає спокою цілий день. І думаю, що то відноситься до тебе в більшій мірі, тому допивай свій чай і йди додому.

Я мало не поперхнулася тим чаєм! Яке додому, коли я ще не все обговорила і фразу ту почути хочу, точно якась дурниця і треба Оленці пояснити все це популярно, бо як це через одне речення з якогось там інтернету та з подругою вірною сваритися і за двері випирати?

Ми з Оленкою дружимо років п’ятнадцять, працювали разом в цеху, але потім їй не сподобалося і вона пішла іншу роботу шукати, а я залишилася, бо ж вже звикла до всього і куди мене візьмуть ще? Та й бігай там на ті співбесіди, а тобі відмовлятимуть, а ти далі бігай. Не люблю я такого.

І ми отак спочатку зустрічалися раз в тиждень у неї, бо у мене квартира маленька ще від батьків дісталася і дітей двоє, ніколи не послухають аби телевізор скрутити чи музику тихше, а у неї одна донька те й робить, що книжки читає і чоловік теж тихо в навушниках сидить – благодать. Але для неї це теж не було аж такою радістю, бо сама казала, що переживає за доньку, бо ні друзів не має, ні мети в житті.

– Отак в мріях все життя їй і промине, – казала вона мені, – добре, що у тебе діти – реалісти.

– Та не реалісти, а бешкетники! Тільки те й роблю, що в школу ходжу наче по свячену воду, чоловік ніколи не піде вислухати, яких він мені дітей наробив.

Отак ми одна одній і на чоловіків бідкаємося, бо мій он головою вертить на всі боки, а її крім того монітора і світа божого не бачить, хоч вже геть не дитина, п’ятдесята на носі, але як там якісь змагання, то він все кидає і туди.

Але недавно подруга вирішила кардинально змінити своє життя і розміняти свою двокімнатну квартиру на дві однокімнатні.

– Досить моїй доньці жити на всьому готовому, хай починає сама в самостійне життя потроху входити. Ми їй допоможемо, чим можемо, але далі я не планую її на своїй шиї тримати, – отак вона казала про свої наміри.

І так сталося, що вона оселилася недалеко біля мене, тому я вже до неї частіше забігала. Бувало, що після зміни не йду додому, бо що я там нового не бачила, лиш чекають аби я їм їсти наварила, а йду до подруги. У неї завжди зварено, тихо і затишно.

Десь рік я отак до неї ходила та душу ми одна одній відводили, як от вона мені заявляє, що через якусь там фразочку вона мене більше бачити не хоче.

– Олесю, – кажу я їй, – та ти вже мене просвіти, що то за премудрість на тебе зійшла! Через що ти подругу вірну, перевірену часом, за двері виставляєш!

– Та дуже проста фраза, Ірино, навіть не фраза, а думка. Треба перестати іншим людям чи звичкам забирати у вас час. Ось так.

– Що?

– Ти забираєш мій час, подруго, який я моджу використати для себе – зробити маску для обличчя, послухати музику, погуляти, запланувати завтрашній день. Я це все не можу зробити, бо ти сидиш у мене по сто разів на тиждень і просто жалієшся на свою родину і нічого не робиш аби щось виправити і, найголовніше, мені не даєш жити моє життя. Думай, що хочеш, але я можу з тобою зустрітися раз на місяць і то за умови, що будуть нові теми для розмов.

Я просто в ошелешена! От що інтернет з людьми робить! Нічого, ще прийде мене перепрошувати, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page