Іван зі школи за мною бігав, така собі тінь, яка йде за тобою і чекає, коли ти вийдеш за ворота гратися. Він інколи не бігав, мов вітер, бо треба берегти взуття і штани у нього не мають забруднитися. Його дражнили «чистюля», але він не зважав.
– Мама сказала, – для нього це був закон.
Коли ми вирішили одружитися, то мама мене пробувала переконати не йти до них в невістки.
– Олю, там люди дуже акуратні. Ти з ними не зможеш.
Вона була права, але лишень частково.
Справа в тому, що вони просто були акуратні, але це не йшло на користь нікому.
Я не знала, що мати Івана настільки педантична. Вона не виходила з кухні, поки все не сяяло і не була помита підлога щодня та витрушені килимки. Зрозуміло, що вона до городу не бралася, бо не було вже й коли, поки вона на город вийде, то вже полудень і треба обід на стіл ставити. Зате вона давала розпорядження: Іван полов моркву, Настя цибулю, ніде не мало бути ні травинки.
Свекруха не терпіла бруду, тому скоро вони перестали тримати корову, бо вона не хотіла аби від неї було чутно стайнею, а ванної у них у хаті не було, вона навіть курей не хотіла тримати, але тут вже мати її вперлася:
– Надю, а що діти їсти мають? Хай без молока, то таке, в сусідів купимо, але без курей, то вже все село говоритиме.
Коли я прийшла в невістки, то зайшла в хату, яка блистіла, мов у музеї: все накрите вишитими серветками, на стінах килими, на підлозі плетені верітки, особливо мені запала в очі підлога – вона аж вилискувала від фарби.
Життя з ними було доволі дивне, бо свекруха ніде не працювала , вона завжди мала роботу по дому, була пенсія її батьків, донька вийшла заміж, лише один Іван працював на заводі. Чоловіка у неї не було, поїхав на заробітки і пропав.
Тому раціон в родини був доволі обмеженим: картопля зранку з квашеною капустою чи огірками, далі на обід суп і на вечерю суп. Супи були різні, а на неділю міг бути бульйон з локшиною, яку різали на такій машинці, яку треба було крутити. Страви були доволі старомодні, бо я картоплю в мундирах їла хіба в дитинстві, а тут це була звична страва. В олію насипали солі, лущили картоплю і мокали в таку сіль, а далі заїдали квашеною капустою. Чого було вдосталь, то саме її.
Я теж пішла на роботу і моя зарплата якось непомітно опинилася в руках у свекрухи, що я навіть не зрозуміла, як це сталося.
– Ви молоді, потратите на різні дурниці, а я вам гроші притримаю.
І так вона притримувала, що я не мала ні нових чобіт, ні нового одягу, я вже Іванові казала, що мені соромно ще в дівочому ходити, а він тоді й каже:
– А для кого ти хочеш наряджатися? Мама каже, що ти вже заміжня, то вже й годі щось з себе ставити.
Я лиш очима закліпала. І що робити? Кидати чоловіка, бо він економить? Он в подруг і гуляють уже, і сваряться, а у нас не так…
А далі у нас двоє діток з’явилося і мені вже стало не до одягу, ходила в халаті зранку до ночі, підкладала марлю у підгузки аби на довше стало, молола рис і гречку аби варити їм кашки, прала вручну аби порошки не шкодили на шкіру.
Якось мама прийшла до мене і принесла готові кашки для дітей, підгузки, іграшки. Це все була така кольорова пляма у нашій кімнаті, що я не могла погляду відвести.
На це все зайшла свекруха і забрала в комору:
– То на свято, ще пригодиться, не треба все зараз дітям давати, бо розбалуємо.
Мама мовчки на мене дивилася, а тоді каже:
– Доню, ти б хоч інколи до нас приходила. Ти тут наче білка, яка крутиться, а толку ніякого.
– Мамо, добре вам казати. Іван сам один не може на нас заробити.
– А ти для чого? Аби підгузок випотрошувти і марлі вивішувати?
– Що ви розумієте.
– Я багато що розумію, але от ти маєш нарешті отямитися.
Я не розуміла про що мама каже, адже я так працюю, так стомлююся, бо все треба тримати в порядку, треба приготувати з картоплі щось смачне, бо ж чоловік прийде з роботи та й дітям теж треба, а прибирати в хаті, щоб і пилинки не було, а замітати навколо хати, бо ж діти занесуть до хати послід курячий.
Якось я в хустці і старій камізельці замітала обору, коли мене гукнули з дороги:
– Бабусю, а де тут сорок сьомий будинок?
І оте «бабусю» мене випростало, мені ж лишень тридцять.
Я прийшла з дітьми до мами, вперше за ці роки, бо ж завжди вся в роботі. Її я до себе не запрошувала, бо я не мала коли – вкотре треба було перемити всі стакани в сервантах чи помити вікна, чи випрати штори, прополоти борозни, позамітати обору, виполоти квітник, помалювати двері. Та й в чому піду, у мене ж нема нічого нового, а в старе не влажу, фігура поплила.
Але прийшла отак, як ходила в халаті квітчастому та в галошах гумових.
Мама руками сплеснула та дітей на руки і в хату. А там я лягла вперше за ці роки просто лежала і дивилася не в телевізор, а наче крізь нього. Діти гралися, а мама спитала:
– Ти вернешся до нього?
– Не знаю, він хороший.
– Хороший. А толку з того?
Іван по нас прийшов, але я не захотіла йти. Просила його пожити у нас, але він відмовився, казав, що не може покинути маму.
Я так само більше не хотіла жити у них, далі поїхала на заробітки і там нарешті ожила, пересилала дітям торби з іграшками і одягом, солодощами. Дуже їх балувала, може, й забагато, але ж ніхто не знає, що вони втратили, що я втратила.
З чоловіком розійшлася, діти самі не захотіли більше до нього приходити, бо там не було так добре, як в нової бабусі.
Нічний дзвінок не віщував нічого хорошого, виявилося, що свекрухи не стало. Прийшлося мені їхати спеціально на цю церемонію.
Мене здивувало, чому всі так шушукаються, свекруха була гарно наряджена. Я спитала маму в чому річ, а вона тоді й каже.
– Ти потім все зрозумієш. Тобі треба це побачити.
Вже після поминок, як пішли всі люди, а залишилися тільки ми з мамою та Іван, то мама й повела мене в кімнату до свекрухи. Я там бувала, але ніколи не заглядала в її речі. Мені здавалося, що там ще скрині і ткане полотно з приданого. Яким же було моє здивування, коли я побачила ряди з одягом, взуттям на каблуках, прикрасами. Все це було не ношене, новеньке, стояло в шафі і старіло, бо хто в тому піде, в шубах уже не ходять, а їх було аж три, п’ять хутряних шапок вже поїдених міллю.
– От на що йшли мої гроші, – сказала я і почула за спиною важкий подих Івана.
Він так само дивився на все це, наче бачив уперше.
– І куди це все?, – спитав розгублено.
– Викинути, – кажу я втомлено.
– Як викинути? Це ж купу грошей коштує.
– Коштувало, а тепер це за гроші ніхто й носити не буде.
Я завжди ставлю за неї свічку, вона наче нагадування, що не можна жити заради речей, треба жити заради тих, кого любиш і робити їхнє життя приємним.
Автор Ксеня Ропота
