Додому Олександр поспішав в піднесеному настрої.
Уява малювала радісну картину затишної святкової вечері з коханою дружиною – при свічках. На це є поважна причина – річниця їхнього весілля. Забіг в крамницю – купив букет жовтих її улюблених тюльпанів.
Щаслива сімейна ідилія з Оксаною триває ось уже п’ятнадцять років. Вона хоча і не перше його кохання, але була тією жінкою, з якою Сашко прагнув прожити все життя, разом зістаритись і відійти у світ інший на її руках – ну такий він сентиментальний! Єдине, що затьмарювало їхнє щастя – у них не було дітей, до того ж по його вині.
За матеріалами – “Є”.
Олександр обрав спеціальність хіміка, так що довелося надихатися хімією на шкідливому виробництві на різних підприємствах, де довелося працювати. Мав справу з пестицидами і гербіцидами. Довелося контактувати з солями важких металів. Таким чином здоров’я було підірваним. І коли вони з дружиною після багаторічних марних зусиль завести дитину звернулися за допомогою до спеціалістів, ті, ретельно обстеживши обох, винесли вердикт: з жінкою абсолютно все гаразд. Справа якраз в ньому. Медики також попередили: їм не бажано мріяти про малюка. Якщо вона і настане, то маля може бути з проблемами, навіть серйозними. Як не прикро, але подружжя втратило всяку надію.
Було важко і складно, але Олександр вдома намагався серйозно поговорити з дружиною щодо розлучення з ним, створити нову сім’ю і мати чудових дітлахів. Оксана, ніжно глянувши чоловікові в очі, відповіла: «Я вибрала для сімейного життя тебе зовсім не випадково. Адже я відчувала, що називається коханням. Сам подумай, як я можу розвалити нашу сім’ю? І навіщо мені шукати когось іншого, якщо тебе не зможе ніхто замінити…»
– Матимеш в новому шлюбі дитину, відчуєш радість материнства, створивши повноцінну сім’ю, – наполягав Сашко.
– Як це? Хіба я зможу жити з іншим чоловіком, якщо моє серце завжди буде тут, з тобою.
Більше до цієї теми подружжя старалося не повертатись. Вони з часом навіть змирились з тим, що в них не буде діточок.
Одного разу на ранкову пробіжку Олександр не взяв з собою мобілку, а повернувшись, виявив пропущений дзвінок. Номер був незнайомий. – Хто б це міг бути, – здивувався. Може, помилились, – подумав: Потрібно буде – передзвонять. Так і сталося. Незабаром пролунав дзвінок, висвітився той самий номер.
– Алло, слухаю вас! Пауза, і:
– Сашуня, ти?… Якось дивно йому, сорокарічному чоловіку, чути на свою адресу таке ласкаве звернення.
В голові блискавкою промайнула думка: хтось дуже давно його так називав. Серце полохливою пташкою затьохкало в грудях: Інна! Так, це була вона! А йому тоді було всього двадцять років, вік якраз для такого імені. З тих пір пройшло майже півжиття. Подумати тільки… Срібними ниточками спогади заполонили його свідомість.
Олександр тоді був студентом – третьокурсником. На літніх канікулах родичі запросили в гості до Києва. Гарно проводив час – побував у Лаврі, походив по музеях. В молодіжній компанії познайомився з гарною дівчиною Інною. І закохався, втративши голову.
Вона була художницею, захоплювалася мистецтвом, мала невелику майстерню, де малювала картини. При зустрічах називала його ніжно по-дитячому Сашунею. Йому це навіть подобалося. Взагалі йому подобалося все, що було у цій впевненій у собі дівчині. Літній місяць швидко пролетів в полум’ї першого кохання, довгих поцілунках і ніжних обіймах. Але до початку вересня хлопець вимушений був повернутись в інститут. Не знав, як переживе розлуку… Але почалися лекції, студентські вечірки, нові захоплення… Інна прислала листа, потім ще одного. Він на них не відповідав. Розумів, що в їхніх стосунках немає майбутнього. Вона – успішна і талановита художниця, їй двадцять років. А він бідний студент з неясними перспективами. Що він може їй дати? Але ті літні дні і ночі, хвилюючі юнацькі почуття назавжди залишились для нього найпрекраснішим спогадом в житті. І ось Інна раптом дала про себе знати.
– Впізнав мене? Згадав?
– Інно, сонечко, я не забував тебе ніколи! Ти – найперша жінка в моєму житті. Таке не забувається. Як поживаєш?
– Погано. У мене є донька. Минулого року вона потрапила в автопригоду, ледве вдалося залишитися на цьому світі. А тепер у неї проблеми – потрібна пересадка. Я, на жаль, допомогти їй не можу, не підходжу. У нас з нею навіть різні групи. Дуже складно знайти потрібну людину, ми вже всю базу даних перевірили. Ти – моя остання надія. Олександр такого не очікував. Згадав перше кохання, розмріявся, а їй, виявляється, його нирка знадобилася!
– Знаєш, Інно, я не готовий жертвувати собою заради того, що колись було між нами. Навіть якщо це була б і моя донька, я…
– Сашко, це і є твоя донька…
– Що? Що ти сказала? Як – моя?
– Насмішкуватий голос в трубці:
– Ти що – не знаєш, звідки беруться діти? Олеся – плід нашого з тобою далекого серпневого роману.
– Але чому я дізнаюсь про це тільки зараз? Раніше не могла повідомити?
– Я писала тобі – ти не відповідав. Думала, листи не доходять. Коли зрозуміла, що при надії, вирішила сама до тебе приїхати. Добралася до твого університету, підійшла до хімічного корпусу, хотіла розпитати, як тебе знайти. Розпитувати не довелось – побачила тебе на лавочці, де ти захоплено і палко любувався однокурсницею, і раптом зрозуміла: ні я, ні мої проблеми тебе вже не цікавлять. Заплакала, розвернулась і поїхала ні з чим додому. Але дитину вирішила залишити.
– Боже, якби я тільки знав… Але потім, коли дівчинка народилась, чому не повідомила?
– А навіщо? Ти міг розсердитися, подумати, що на гроші претендую. А я, повір, почувалася найщасливішою, що в мене з’явилось кучеряве, блакитнооке чудо, яке назвала Олесею. До речі, вона дуже схожа на тебе, навіть дивно! Коли було п’ять років, хотіла приїхати і показати тобі. Без усяких обов’язків з твого боку – просто щоб знав про її існування. Але дізналась, що на той час ти одружився і не наважилась розбивати сімейне щастя. А тепер у мене безвихідний стан – нашій дитині потрібна допомога. Можливо, ти теж не підійдеш, але я подумала, може, варто спробувати?… В Олександра пересохло в горлі. Він не міг вимовити ні слова. Оговтавшись, тихо сказав: «Дай мені добу на роздуми. Річ не в моїй нирці, потрібно звикнути до думки, що в мене є донечка, доросла донька!
– Добре, звикай! Тільки не дуже довго, добре? В Олесі не так багато часу – вона живе на діалізі. А це не може продовжуватись вічно.
– Не хвилюйся, я незабаром тобі зателефоную. Відключивши телефон, повними сліз очима, Олександр глянув у вікно, де пишним цвітом буяла весна, щебетали пташечки.
– У мене є донечка… А я вже і не сподівався. До того ж нездужає, життя якої може обірватися в кожну мить. Їй потрібна моя допомога. Що скаже дружина, чи зрозуміє?
Плутаючи слова, нервово бігаючи кімнатою, він пояснював Оксані, що телефонувала жінка, яку він колись дуже кохав, після двадцяти років розлуки просить про допомогу.
– Хіба я можу їй відмовити? Адже йдеться про спасіння рідної людини? Мудра і розсудлива дружина його зрозуміла і підтримала – які можуть бути сумніви.
Олександр взяв відпустку за свій рахунок і терміново поїхав до Києва. Хвилювався, що скаже при зустрічі Олесі, чи пробачить вона його, що росла без батьківської опіки? І думати боявся про щось погане. Він прикладе усіх зусиль, щоб врятувати життя своїй дитині. І тоді буде спокійний, що недарма прожив життя.
Автор – Тетяна СОКОТЬ.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
