Ми з чоловіком разом вже більше тридцяти років. У нашому житті було багато всього і різного, а зараз, нарешті, живемо добре. У чоловіка свій бізнес, який приносить хороший дохід, будинок побудували, машини купили. Але так було не завжди. Починали ми свого часу з нуля.
У чоловіка батьків не стало, коли він був ще дитиною, виховувала його бабуся, у спадок від якої йому дісталася квартира. Після весілля жити ми стали в ній. Мої батьки обоє живі й здорові, тоді працювали на виробництві, був свій город. Ми ж з чоловіком вирішили після інституту продовжувати наукову діяльність, хотіли стати професорами, захистити дисертації.
Дев’яності змішали всі карти. Наш інститут зачах дуже швидко, працівники розбігалися хто куди. Ми з чоловіком теж не стали сидіти на місці, розуміли, що часи змінюються, хотілося потрапити в потік. Тоді чоловік задумався про те, щоб відкрити свою справу.
Не буду вдаватися в подробиці, але пролетіли ми на так, що довелося продавати квартиру, щоб розібратися з боргами. А куди нам потім було діватися? Так до моїх батьків і прийшли. Вони обидва тоді ще залишалися при роботі, завод хоч і змінив господаря, але продовжував працювати на подив довго. Город, знову ж таки, не дав ноги протягнути.
Жодного разу в житті батьки нам слова кривого не сказали, не нагадували, що годують нас, хоча це дорослі діти повинні батькам допомагати. І допомагали, і годували, і одягали. Ще й підтримували, мовляв, нічого, часи такі, деякі ще гірше живуть.
Поступово ми ставали на ноги, влаштувалися на роботу, змогли самі себе забезпечувати, але без батьків цей період ми б не пережили. Коли чоловік вирішив знову ризикнути і піти в бізнес, теж нічим не дорікнули, допомагали, коли могли. Мама у свій час навіть в свої вихідні за прилавок ставала, щоб я могла перепочити, а тато разом з чоловіком їздив за товаром, щоб той не один за кермом стільки часу був.
Зараз це вже згадується, як сон. Все налагодилося в матеріальному плані, але стало гірше в моральному. Чоловік почав “бронзовіти”. Помітила я це не відразу, але зараз вже чітко розумію, що щось в голові у нього змістилося.
Раніше всі свята відзначалися в колі сім’ї з кількома найближчими друзями. Тепер же у нас партнери чоловіка по бізнесу, його нові друзі. А для моїх батьків місця немає. Чоловік переконує, що їм самим буде з нами нецікаво, мама його, до речі, в цьому підтримує.
– Так там такі люди, ти що! А ми прийдемо зі своїми “га і шо”, самі будемо себе почувати не в своїй тарілці. Ми ж прості, як п’ять копійок, – вмовляє мене мама по телефону, а тато їй підтакує. Але я ж бачу, що вони ображаються, хоч і намагаються не показувати.
Я з чоловіком на цю тему не раз говорила, але спочатку просто як би до слова прийшлося, а потім вже цілеспрямовано, що так не робиться. Раніше, кажу, мама з татом були найважливішими гостями, а тепер ти їх на свій день народження навіть не покликав, а чого поганого вони зробили?
– Я раніше міг і пельмені на вокзалі їсти і на жигулях їздити, але ці часи теж пройшли. Зрозумій ти, все змінюється. Нам зараз потрібно підтримувати певний статус, це бізнес, всі так живуть. Як ти уявляєш собі за одним столом моїх ділових партнерів і своїх батьків? Вони ж зовсім різні за статусом.
А мені за батьків прикро. Вони не заслужили такого ставлення. Так, прості, але щирі, якби не вони, то чоловік би зараз зі всіма своїми статусами невідомо де б був. Все частіше думаю про розлучення. Чоловік змінюється, і мені не подобається те, що я бачу.
Мама відмовляє, каже, що за них ображатися не треба, вони все розуміють. Я ж все частіше думаю, що з таким прогресом скоро і я чоловікові стану “не за статусом”. Хоч я і люблю його, але в ньому все менше від тієї людини, якій я коли давно в РАЦСі сказала “так”.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
