Тридцять років тому працювала я психологом в північному фінському містечку. Недалеко від полярного кола. Навколо безкраї ліси, пагорби і озера. Ще не тундра, сосни високі і берези, але все ж справжня північ.
Народ живе на хуторах і в маленьких селах. Від села до села можна їхати годину і нікого не зустріти.
Два рази на місяць я брала клієнтів в найдальшого села. Машини у мене не було, доводилося їздити на попутних чи на автобусі. Найчастіше на автобусі – мало хто їздив з села, особливо, взимку. Продукти привозив магазин-фургон.
Для прийому клієнтів мені надавали кабінет ветеринара. Сам він давно був на пенсії. Клієнтам приміщення подобалося, заспокоювало і наводило на приємні думки. На стінах висіли старі плакати з товстими коровами і козами, схожі на ті, що я бачила в дитинстві у бабусі в колгоспі: Хороше здоров’я і веселий настрій дадуть нам маслянка і кисле молоко!
31 грудня я закінчила прийом раніше ніж зазвичай – клієнти від ранку вже святкували, так що з’явився тільки один, літній чоловік, у якого прибульці з Юпітера вже років десять нахабно цупили стакани і ложки, а також відливали бензин – їм не вистачало на зворотний шлях. Взимку він почувався краще, прибульці були рідше, мабуть, боялися морозів.
О третій годині я вже була вільна, одяглася і побігла до шосе по вузькій доріжці між заметів. Мороз був міцний. Сонце вже сіло.
Скоро прибув автобус. Людей в ньому було чоловік десять, всі, за фінською звичкою, сиділи за одним, мовчки, втупившись у вікна і газети. Я теж сіла біля вікна. Пам’ятаю, як я раділа, що скоро приїду додому і встигну приготувати новорічну вечерю.
Автобус мчав по розчищеній дорозі, повз засніжені пагорби, машини назустріч не було. У той час ще не було мобільних телефонів, так що тишу порушував тільки м’який гул мотора і тихе бурмотіння радіо у водія. Я рано встала в той день, тому задрімала. І не відразу зрозуміла, чому вікно раптом виявилося піді мною. Фіни – люди стримані, так що ніяких криків не було, пролунали тільки кілька здавленим вигуків, явно не для друку. Радіо продовжувало тихо грати польку.
Якийсь високий хлопець допоміг мені вибратися, я вистрибнула з дверей в замет і відразу провалилася по пояс. Автобус напівлежав, спершись в товстенну сосну. Навколо був темний ліс. Над деревами яскраво горіли зірки.
Хтось заспокоював водія, який явно був не в собі. Він методично стукав кулаком по чолі. У мені прокинувся психолог, я сказала:
– Дайте йому шапку, буде м’якше.
Упевнившись, що ніхто з нас не постраждав і перебуває в повному порядку, за винятком деякого нервового розладу у водія, ми вирішили йти вперед по шосе і шукати людей. Один чоловік сказав, що до найближчого села кілометрів тридцять, до нового року точно дійдемо. Якщо, звичайно, не зупинятимемося. Мороз міцнішав.
Шапку водію знайшли, хтось дав йому ковтнути з пляшки чогось корисного для нервів, і ми видерлися на шосе. Воно було абсолютно темне. Тому ми всі відразу побачили попереду вогник. Я і не знала раніше, як це прекрасно – побачити вогник в темряві.
Дружною юрбою ми побігли вперед і через кілька хвилин опинилися перед старою хатинкою, обшитою темно-червоними дошками. У віконці горіло світло.
Пам’ятаю, що ніхто навіть не постукав, ми просто відкрили двері і увійшли. З сіней пройшли в кімнату, Піртті, як її називають фіни. Там за столом з кухлем в руці сиділа маленька бабуся. Вона здивовано дивилася на нас, як на прибульців з Юпітера.
Всі заговорили разом і стали розповідати, що трапилася проблема, що автобус з’їхав з дороги в кювет, що водій, здається, теж з’їхав з котушок і потрібно зателефонувати в поліцію.
Поступово до бабусі дійшло. Вона неймовірно зраділа і кинулася до печі. Дістала пиріг і тремтячими руками стала наливати в кавник воду…
На щастя, в будинку був телефон. Звичайний чорний старовинний телефон. Хтось почав дзвонити в поліцію. Я запитала:
– Можна я подзвоню в дитячий садок? Моя дитина…
Старенька замахала руками:
– Звісно! Телефонуйте всі! Мабуть рідні-то турбуються!
– Я теж подзвоню, – сказав високий хлопець. – Я залишу кілька марок тут, біля телефону.
У той час телефонні розмови в Фінляндії коштували дорого. Компанії брали за кожну хвилину, навіть якщо дзвониш в сусідній будинок.
Старенька сказала:
– Не треба ніяких грошей!
Всі почали дзвонити додому. Високий хлопець підморгнув і вказав на блюдечко. Люди потихеньку клали туди монетки і навіть паперові купюри.
Поліцейські прибули через півгодини, а через годину приїхав і інший автобус. Весь цей час ми сиділи за столом, їли калакукко – житній пиріг з ряпушкою і пили каву з варенням з брусниці. Старенька сиділа на чолі столу. Щоки її розчервонілися, вона посміхалася задоволено і гордо, як маленька стара королева. Коли ми їхали, вона вийшла нас проводити і сказала:
– Ось і у мене в цьому році були гості! Гарного нового року!
І зараз бачу, як стоїть на ганку похиленого будиночку згорблена фігурка в картатій хустці… Стоїть і щасливо посміхається…
Що сказати ще? Буває, що ми звертаємо з дороги. Запізнюємося. падаємо в сніг. Опиняємося не там, де хотіли. Буває навколо темно і холодно. І самотньо, і страшно.
Але хтось запалює вогник. І невідома дорога дивним чином приводить нас туди, куди треба. Де нас зігріють і де і ми можемо когось зігріти.
Автор: Олена Bяхякуопус.
Фото ілюстративне.
