Мені сорок три роки і я самотня. Наче все при мені, але не можу я собі знайти пару. І ось на роботі мені запропонували путівку в санаторій, а наша бухгалтерка й каже:
– Їдь, а там ще й кохання закрутиш і буде тобі щастя на все життя і ще й нам усім виставлятимеш.
От я ту путівку й взяла та подрузі своїй Оксані похвалилася. А вона аж за голову вхопилася:
– Ну що ти така наївна? Та за такі гроші ту путівку ніхто не хотів брати. от тобі й спихнули! Там не санаторій, а розруха. Те й робитимеш, що тарганів ганятимеш по кімнаті та воду питимеш, щоб хоч так гроші відбити.
Санаторій виявився таким, як подруга й описувала – старий і дрібні потуги якогось ремонту, те й робила, що пила воду та гуляла, бо іншого заняття й не було. Ніяких чоловіків і сліду не було, що мене найбільше розчарувало.
Але потім я познайомилася з іншими жінками і вони сказали, що виїжджають на вихідні в місто і там хоч якісь розваги є. От я й поїхала разом з ними. Погуляли по місту, попили кави і все. Сіла я на лавочку, а на мене ніхто й не гляне, всі проходять повз, «Де ж ті чоловіки» – хотілося мені волати.
Аж раптом підходить до мене чоловік дуже приємний на вигляд і гарно одягнений і каже:
– Пані, я потрапив в дуже велику халепу – у мене зникли всі гроші і телефон. Позичити не маю в кого, бо колеги мене засміють, що таке зі мною сталося, а до матері телефонувати не хочу, щоб її не хвилювати. Чи могли б ви мені позичити на квиток додому?
Знаєте, зі мною так приємно ще ніхто не говорив та й чоловік не виглядав на якогось такого, тому я йому й позичила тисячу гривень на квиток. Він мені дуже дякував, записав мій номер, казав, що все віддасть з відсотками. А у мене ще й вихопилося:
– Ви мабуть голодні, то можемо піти й повечеряти.
– Дякую, ви – ангел!
Ми сиділи в затишному ресторанчику, Вадим їв так, наче не було у нього й ріски в роті давно, а мені було приємно від того, як він радіє.
Ми домовилися зустрітися на наступний день і я так само повела Вадима поїсти, далі ми гуляли і дуже мило бесідували. Я надіялася на продовження, адже ми виявилися з одного міста, правда, він не дав мені свій номер телефону.
– Я його не пам’ятаю просто, але я ваш точно не забуду, я його в кількох місцях заховав – і в валізу, і в кишеню, і в штани.
Ми попрощалися і я не могла дочекатися, коли закінчаться дні мого перебування в санаторії.
Вдома першим ділом зателефонувала до подруги аби розповісти якого я гарного чоловіка зустріла і як ми гарно провели час.
А вона замість того аби порадіти за мене за голову вхопилася:
– Ну ти й даєш! Та у них на таких як ти вже око намічене!
– На яких «таких»?, – вже не витримала я.
– На таких, які хочуть за будь-яку ціну мати стосунки!
Не встигла наша суперечка перейти на високі ноти, як мені зателефонували з невідомого номера.
– Оксано, то Вадим. Я хочу вам все компенсувати і дуже подякувати за те, що виручили мене в такий скрутний час. Де ми можемо зустрітися?
– Лесю, тільки не вдома, – прошепотіла подруга, – хоч трохи май розуму! І я піду з тобою!
І отак ми пішли на зустріч, де мене чекав Вадим і букет квітів. Він віддав мені гроші і ще й накинув зверху, мовляв, за те, що повірила йому.
Хотіла б я написати, що ми одружилися, але це не так, він одружився з Оксаною! Так, з моєю подругою. Я в них хресна для дитинки і щиро за них радію, а ця історія дає мені надію на те, що буде диво і у моєму житті. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота