Звичайно, що для неї мати за освіту кулінарне училище, то ніщо. Але я вважала. Що дитина якось те всі змінить.
Ходив до мене Сашко, хоча тепер не знаю чи до мене чи на те аби на зошит писатися, але ходив. І слова гарні говорив і обіцяв багато. А я ж жінка і тепла хочу, і любові, і родину, і втомилася я вже від усього того, що мені на плечі звалилося…
Справа в тому, що як тільки я пішла вчитися в училище, то мама моя геть на ноги прислабла. Тато поїхав за кордон аби їй заробити на нові суглоби і так більше не вертався додому. Ми не знали де він та що з ним. Отак і жили. Що мама з паличкою шкутильгає, а я біля неї. Роботи в нашому селі нема, тому мама впросила свого родича, дядька Петра аби взяв мене в свій магазин продавати.
Він погодився і так я стала за прилавок та вже десять років отак працювала.
Я не скажу, що дуже на вроду. Звичайна жінка, вже тридцять один справила, а нікого нема та й звідки візьметься, коли всі між собою одружуються і жінки в селі дуже пильнують аби чоловік був вдома вчасно.
А тут Сашко час від часу приїздить з заробіток, матері гроші лишає, а потім отак ходить та частується і знову їде на заробітки. Там вже й хата і машина, але й далі Тетяна Василівна чоловіка та сина на заробітки відправляє.
– Та відомо чого, – казала мені мама, коли я починала про це розмову, – вона ж бачить, що сині і чоловік тільки в магазин і бігають, то й не хоче аби люди про це базікали. А там вони ж себе в руках тримають.
Це було правдою.
І ось почав мене Сашко чекати після зміни і так сталося, що я від нього чекаю дитину. І тут свекруха стала на диби, мовляв, не знає чиє і знати не хоче.
– Доню, буде наше, – сказала мама, – Буде нам радість.
І я привела на світ чудову дівчинку. Мама мені дуже допомагала, а дядько Петро пішов на поступки, що я можу закривати магазин, щоб погодувати дитину. І так ми жили, Сашко приходив, коли був не на роботі, часто веселенький. Гроші лишав, щоб мати не знала, то правда.
А далі вже й друга у мене дитина від нього, але свекруха й далі проти того аби він женився.
– Не для такої я сина одного ростила, – казала вона всім.
А далі звела сина з якось донькою своєї подруги і в місто женила. Там теж на світ з’явилася дитина і грошей мені він майже не давав.
Я й далі працювала в магазині і міг мені свекор дати гроші, коли приходив на зошит писатися і то так аби жінка не знала. Вже донька в перший клас пішла, син в садку, ми не розкошуємо, живемо на те, що на городі виростимо та на мою зарплату. Але я щаслива і мама моя так само рада і нічого мені не каже, що я таке зробила. Не кожна може мати чоловіка, але дитину для себе, то чом би й ні?
І ось на порозі Тетяна Василівна в перше за ці роки та ще й з подарунками. Я вся насторожилася, бо це ж мене очі обманюють і вуха, бо жінка і голосочок ніжний має і усмішку на лиці.
– Оксано, ти ж знаєш, що діти наші, то треба все зробити по-людськи, щоб мали наше прізвище, а то як виходить, що й не знають нас, як дідуся й бабусю. Що ти на це скажеш?
– Та добре, – кажу я.
– От і чудово! Тоді завтра їдемо в місто і все це робимо. Я тут діткам принесла гостинці, то ти вже роздаси, хто що любить, – і пішла.
Я спочатку дуже втішилася, що нарешті мої діти матимуть тата, що Сашко буде приходити, хай і інколи, що колись в житті їм поможе. А далі прийшла інша думка – так вона хоче аби Саша був багатодітним батьком. Могла мені й прямо сказати, я ж не маю нічого проти. Але отак нишком-тишком?
Як мені бути тепер? Якщо діти матимуть тата, то я маю право й аліменти вимагати, але ж то Тамара Василівна, в неї снігу в зимі не допросишся, особливо нам. Я думаю, що вона обмане і як бути?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
