Так, ми не любили Віру, бо вона була щаслива, але заковика була в тому, що при тій же зарплаті, плюс-мінус життєвим обставинам, вона була щаслива, а ми – ні?
А потім ми прийшли до неї в квартиру і все зрозуміли, кожен для себе.
Ми з Вірою працюємо на одному заводі, живемо в одному і тому ж місті. Їздимо в одному і тому ж транспорті, ходимо одними тротуарами, маємо чоловіка і дітей. Але. Віра при цьому всьому ходить і усміхається, її все влаштовує, вона всьому рада.
Ми думали, що то у неї просто такий характер поступливий, але далі зрозуміли, що то у неї такий стиль життя в усьому. і це сталося після того, як ми її провідали, коли вона була на лікарняному.
Оскільки вона ногу підвернула на прохідній, то директор відрядив нас до неї з продуктовою допомогою, наче турбується, але, головне ж, аби вона тому розголосу не дала.
– А ми давно, Віро, говорили, що там решітка вже перекручена і треба її замінити. А тобі все було байдуже, а тепер от маєш, – казали ми їй.
– Нічого, тепер хоч відісплюся, – казала вона раденька.
І от ми прийшли до неї, щоб провідати, продукти принесли і мені вже з самого порогу стало ясно, що Віра ніяка господиня. Та посудіть самі – в прихожій гора взуття немитого, що її, що чоловіче, що дитяче, одяг наскладаний так, що не було де й присісти, щоб роззутися. Дзеркало в прихожій все було заляпане, було видно, що воно роки не мите, а не кілька днів, що у Віри гіпс.
Ванна мене вразила так само, рушників гора, але всі вони не свіжі, душова давно не мита, пилюка по кутках.
Прийшли в кімнату і я чую, що мені з килима до ніг щось прилипає – я глянула, а то й крихти і її волосся!
Діти як пішли в школу, то так гора в раковині й стояла.
– Який у тебе вигляд з вікна, – підійшла я до вікна, але не побачила ніякого вигляду, бо вікно було заляпане, таке враження, що вона його й перед Великоднем не мила.
Я вже собі уявила, що там під ліжками, якщо павуки в кутиках вікна живуть і вся штора в павутині. Були вазони на вікні і то всі пелюстки в пилюці. Навіщо квіти тримати, якщо ти за ними не доглядаєш?
– Слухай, Віро, я тобі хоч посуд помию, – вже не витримала я.
– Та не треба, чоловік потім з роботи прийде і помиє, – каже вона.
Ви дивіться як то є, у такої господині ще й такий чоловік добрий, що прийде і помиє! А в мене на кухні чистота і порядок, то хоч би горнятко за собою помив, думалося мені.
Ми побули ще трохи і пішли додому, добре, що за таке доручення нас винагородили вихідним до кінця дня. Я одразу ж на пальчиках пройшла в ванну і змила з ніг весь той бруд, що поналипав у Віри, ще й взуття протерла, щоб потім не забруднити чисту ногу.
От сиджу в своїй гарній, чистій оселі і думаю про те, що я б так не змогла, як вона. А ми ще думали, звідки вона час має і до перукарні піти, і на концерт, десь поїхати з дітьми та чоловіком на вихідні. І ось відповідь – вона ж занехаяла повністю квартиру і тому й має час. Як в такому дітей ростити – ось питання, але ж де їй те в голові.
Але я рада, що те все побачила, бо я думала, що то я не вмію життю радіти, що не можу добре розпорядитися своїм часом, що інші он щасливі, а я ні. А тепер я знаю правду і мені від того легше. Так, якби Віра мала той ритм і графік, що й я, то вона так би не усміхалася. Тільки її байдужість до всього, що для кожної жінки є головним, а саме – побут та родина, й дають їй такого щасливого вигляду. Тепер я їй більше не заздрю, бо чому там є тішитися? А ви теж звертаєте увагу на такі речі, коли йдете до когось у гості?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота