fbpx

Я розуміла в голові, що вірно роблю і що думати треба про свою старість, та все одно не наважувалась доньку набрати і про рішення своє повідомити. Прокручувала у голові, як воно буде, що скажу. За тиждень, які тільки сценарії не придумала, але все одно не підготувала себе до такої реакції доньки

Я розуміла в голові, що вірно роблю і що думати треба про свою старість, та все одно не наважувалась доньку набрати і про рішення своє повідомити. Прокручувала у голові, як воно буде, що скажу. За тиждень, які тільки сценарії не придумала, але все одно не підготувала себе до такої реакції доньки.

У свої 75 я не мала наміру думати ні про те, кому спадок залишати, ні про те, хто мене глядітиме у разі чого. Та й нащо, як я була на свої роки і жвава і більшою мірою здорова?

Та й не з таких я людей, що ще в сорок говорять, що старі. Мені оце чуже, бо я дуже активна людина: досі танцюю і до тренажерного залу ходжу. А оце – захопилась скандинавською ходою – дуже добра річ, скажу я вам.

Та от, як виходить: ти собі плани будуєш, а життя вносить свої корективи. Стала я помічати, що нога мене вже не хоче слухати як потрібно. Пішла до одного спеціаліста, до іншого. Не хотіла вірити їх словам. Ото, лиш коли мені третій підтвердив, що то початок неминучого, так і задумалась я: а, як далі бути.

Маю ж я двох дітей – сина і доньку. Скажу вам, що як мати – я зазнала невдачі. Ніби і любила дітей, ніби і виховувала гарно, давала все необхідне, а виросли і забули про моє існування.

Ні, не так, щоб геть не спілкувались, дзвонять. Але ті дзвінки швидше на перекличку схожі: “Жива. здорова, бувай”. На гостину я вже й кликати перестала – не прийдуть усе одно. Про життя їхнє і не розкажу вам, ото лиш поверхнево – сім’ї є, я п’ять разів бабуся. Вітаю онуків зі святами, купую подарунки. Бачу двічі на рік: у день народження і на Різдво.

Єдина близька мені людина – дружина сина мого. Софія – друга дружина мого Олексія. Вони у шлюбі 15 років і всі ці роки вона мною опікується і переймається.

От є ж у людей діти – зателефонує, запитає, чи може чим допомогти, прийде, лад наведе, до поліклініки звозить ще й там за ручку водить.

Софія гарно заробляє, тож саме вона мені і техніку у домі оновила і меблі які старі були. Немає у неї із моїм сином дітей, але я для неї “мамочка” з першого ж дня. Завжди і поговорить і що розповість і просто привітається.

От сіла я почала думати, як мені бути далі? Діло ж іде до того, що вже я скоро буду не така активна, чи й розмовляти зможу. Пророкують мені і те, що й ходити не буду, та що там, аби з ліжка підвелась.

Про ту ситуацію дітям я розповіла, вони угукали в трубку, та навряд чули мене. Тільки Софія поруч завжди, все возиться зі мною і підтримує. Навіть одяг спеціальний купує і штуку, аби я ходила рівніше придбала.

Подумала я поглянула на все тверезо – треба, доки можу, все на Софію переписати. Вона – єдина людина яка і справді буде мною перейматись і опікуватись.

Сину сказала, він лиш хмикнув: “Роби як знаєш”. А от до донки довго не наважувалась подзвонити. Прокручувала різні варіанти в голові, як розмова наша піде, та все одно реакція Людмили для мене була несподіваною:

— Брат все, а мені “так виходить”. То він – дитина, а я ні? Як знаєш, мамо, бувай.

Я намагалась додзвонитись, пояснити, сказати, що то на наші стосунки не впливає, але не могла. Софія пояснила, що донка мій номер заблокувала просто.

Знаєте, мені тепер якось млосно на душі, коти скребуть, дихнути не дає.

Чи правильно я роблю? Чи вірно я розсудила? Чи справедливо? Вважай – лишаю дітей без спадку, відрікаюсь. А з іншого боку: зі спадком. чи без, а їх моя доля не обходить.

То як: вчинити справедливо – залишити усе дітям? Чи все ж думати за себе і переписати на людину, яка мною опікується безкорисно скільки років поспіль?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page