Моє життя почалося в багатодітній родині, в хліборобській родині, де ти не просто був дитиною, а майбутнім працівником, бо батько вже хлопчиків привчав до роботи на тракторі чи з худобою, а ми, дівчатка, так само були націлені на те, що маємо полоти, сапати, допомагати з самого ранку по господарці, особливо порати худобину.
Як мама не встигала на ферму, то старша ставала доїти корів, далі молодші вже годували гусей і курей, сипали свині, напували і виганяли на пашу. Ніхто не сидів без діла. Було у нас на столі не дуже багато, але все своє, мама смачно готувала та й трималося все на господарці.
Коли тільки починалися дев’яності, то батько тільки утвердився в думці, що мати своє і на своєму полі працювати – ось його ціль і вона має бути й наша. Ні, він розумів, що ми одружимося, але був певен, що побудуємося недалеко та будемо йому й далі допомагати.
Коли найстарший Петро не вернувся з служби, то батько заборонив нам його згадувати, бо вважав, що він нас усіх підвів.
– Це всім наука, – казав батько, – хто не буде мати мого благословення, той не буде мати щастя в житті. Так собі запам’ятайте!
Ви б знали, як я мріяла вивчитися та поїхати в місто. Ні, ви не можете того уявити, адже ви не були приказкою в селі, що не знають уроку чи вуха не помиті – бо працюють та багато їх, хто за ними дивиться. Батько думав, що нам усі заздрять, бо ми господарі, але пройшли ті найважчі десять років і люди почали хто на роботу їхати в місто на завод, хто на вахту і гроші добрі мали і не так важко працювали, як ми.
Мене батько відпустив вчитися на вчительку лише тому, що вважав, що я буду в нашому селі працювати і буду й далі йому допомагати.
Я нікому не говорила про свої плани, але вони здійснилися – чотири роки пролетіли, мов одна мить і я везла батькові не лише диплом, але й нареченого. Батько довго говорив з Толиком, виясняв, як він йому має пригодитися і не дуже розумів, як художник буде йому в полі помагати.
– Нічого, навчимо, – сказав він йому, – Будете поки у нас жити, а там прибудуємо кімнатку до хати і так і буде.
– Ні, ми не будемо у вас, а будемо у мене жити, – сказав Толик, – з моєю мамою.
– Тоді весілля не буде, – сказав батько.
– Ми вже розписалися, – каже Толик, – Ми до вас приїхали розповісти.
Що тоді почалося. Батько викидав мої речі, винуватив маму, що мене таку виховала і сказав, що знати мене не хоче.
Ми йшли з Толиком пішки полями, які були зорані моїм батьком і не було їм кінця і краю, як його гордині.
У нас з’явилися діти і я переказувала матері через молодших сестер та братів привіти. Не раз у мене мої сестри й брати ночували, коли вчилися, я ніколи не цуралася своєї родини, допомагала всім, чим могла.
Більшість вчинили так, як хотів батько – стали його безкоштовними робітниками і не дуже тому противилися.
А от я з старшим братом були викреслені з родини лише через те, що не виправдали батькових сподівань.
Я все розумію, батько такий, але ж мама… Чому вона не стала на бік своїх дітей і не переговорила з татом, не переконала його, що діти – то не власність, то окремі люди зі своїми мріями. Я маю дітей і безмежно їх люблю та хочу аби вони були щасливі так, як того прагнуть, а не так, як я того хочу. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота