Я саме відчинила двері, коли незнайома жінка, яка щойно гатила кулаком у двері, почала голосно говорити, майже кричати:
– Ти навіть не уявляєш, скільки через тебе я пережила! Думаєш, можна просто жити далі й удавати, що нічого не було?
Я розгубилася. Переді мною стояла жінка, якої я ніколи раніше не бачила. Вона дивилася на мене так, наче знала все моє життя і мала до мене якісь претензії.
– Вибачте, ви до кого? – запитала я.
Жінка не відповіла. Вона продовжувала говорити про те, що я зруйнувала їй життя, що через мене вона втратила найважливіше, що я повинна була б пам’ятати, ким вона для мене була.
На її голос із кімнати вийшов тато. Побачивши жінку, він зупинився біля дверей.
– Вікторіє, навіщо ти прийшла? – спокійно запитав він.
Вона на мить замовкла, а тоді знову почала говорити, вже звертаючись до нього. Тато попросив її не влаштовувати сцену біля дому. Вони ще кілька хвилин розмовляли на порозі, але я майже нічого не могла зрозуміти. Жінка була схвильована, тато тримався стримано, а я стояла поруч і намагалася збагнути, що відбувається.
Зрештою жінка пішла.
– Хто це був? Чому вона так зі мною розмовляла? І звідки вона мене знає?
Тато довго мовчав. Потім запросив мене сісти й промовив:
– Це Вікторія. Жінка, яка колись усиновила тебе разом зі мною. Вона була твоєю прийомною мамою. Я давно хотів розповісти тобі все, але чекав, поки ти сама будеш готова почути.
Я не одразу знайшла, що відповісти.
– Ти хочеш сказати, що вона… моя мама?
– Вона була твоєю мамою за документами й мала бути нею за серцем. Але сталося інакше. Ти була маленькою, коли ми забрали тебе з дитячого закладу. Ти майже нічого не пам’ятаєш із того часу.
Тато сів навпроти мене. І почав розповідати історію, про яку я раніше знала лише окремі речі.
Артем і Вікторія одружилися молодими. Вони любили одне одного, облаштовували спільний дім, будували плани й дуже хотіли мати дітей. Спочатку думали, що їм просто потрібно трохи почекати. Потім минуло кілька років, і стало зрозуміло, що чекати можна ще довго, але бажання стати батьками від цього не зникає.
Вікторія важко переживала, коли бачила сім’ї з маленькими дітьми. Вона могла зупинитися біля дитячого майданчика, спостерігати за батьками й дітьми, а потім дорогою додому майже не розмовляти.
– Мені здається, ми вже ніколи не будемо повноцінною сім’єю, – сказала вона якось чоловікові.
– Чому ти так вирішила? – запитав Артем.
– Бо нас тільки двоє. Я хочу, щоб у нашому домі була дитина. Хочу купувати їй одяг, читати казки, водити до школи. Хочу бути мамою.
Артем узяв її за руку.
– Ми можемо стати батьками й іншим шляхом. Ти ж знаєш, що я давно про це думаю.
Вони не відразу наважилися на усиновлення. Обговорювали це не один місяць, ставили собі запитання, радилися, читали необхідну літературу. Вікторія боялася, що не зможе полюбити чужу дитину так, як свою. Артем відповідав, що дитина не повинна бути чужою, якщо вони самі відкриють їй своє серце.
Одного дня їм запропонували познайомитися з маленькою дівчинкою. Мене звали Златою. На той час мені було три роки.
– Вона спочатку соромиться незнайомих людей, – пояснила працівниця закладу. – Але коли звикне, стає дуже товариською.
Вікторія присіла переді мною й запитала:
– Привіт. Як тебе звати?
Я назвала своє ім’я, а потім подивилася на Артема. Він усміхнувся й простягнув мені невеличку іграшку.
– Хочеш погратися?
Я взяла її, але не відходила від виховательки. Вікторія спостерігала за мною, а потім тихо сказала чоловікові:
– Вона така маленька…
– Так, – відповів він. – І їй потрібні батьки.
Після кількох зустрічей вони вирішили забрати мене додому.
Перші місяці були непростими. Я не одразу звикла до нового помешкання, до власної кімнати, до того, що тепер можна було залишати іграшки на місці й повертатися до них наступного дня. Часто прокидалася вночі й кликала дорослих.
Артем приходив першим. Він сідав біля мого ліжка, поправляв ковдру й говорив:
– Я тут, Златко. Нікуди не йду. Спи спокійно.
Вікторія теж намагалася бути турботливою. Вона купувала мені сукні, заплітала волосся, водила на прогулянки. Коли я вперше назвала її мамою, вона обійняла мене й довго не відпускала.
Тоді Артем був щасливий. Він говорив, що нарешті в їхньому домі з’явилося те, чого їм так бракувало.
А потім усе змінилося.
Одного вечора Вікторія повернулася додому дуже схвильована. Вона попросила Артема поговорити без мене і вона сказала йому заповітне – «у нас буде дитина».
Спочатку я зраділа. Я давно просила братика або сестричку й уявляла, як ми разом гратимемося.
Вікторія ж сиділа мовчки, поки батько говорив мені про братика чи сестричку.
Тоді я не зрозуміла, що її радість була зовсім не такою, як у чоловіка.
Згодом вона почала змінюватися. Її дедалі частіше дратували мої прохання, розмови й бажання бути поруч. Якщо я просила почитати перед сном, вона відповідала, що втомилася.
Одного вечора Вікторія почала говорила батькові, що після появи власної дитини не хоче займатися ще й мною. Вона пропонувала повернути мене до закладу, звідки вони колись забрали.
– Ти взагалі розумієш, що говориш? – обурився Артем.
– Я не збираюся все життя виховувати чужу дитину!
– Ти сама погодилася її всиновити. Ти називала її донькою.
– Тоді все було інакше. Я думала, що в нас ніколи не буде своїх дітей.
Артем відповів, що я вже давно частина їхньої родини й нікуди мене не віддасть.
Відтоді Вікторія могла не відповідати на мої запитання, не звертати на мене уваги, а іноді говорила, що я маю навчитися бути самостійною, бо скоро в домі буде немовля.
Артем бачив, що відбувається, і підтримував мене.
Та одного дня сталося те, чого ніхто з нас не очікував. Дитину, на яку вони так чекали, Вікторія втратила.
Після цього в домі стало ще важче. Вона майже не виходила зі своєї кімнати, не хотіла розмовляти з Артемом і відмовлялася бачити мене. Згодом її біль перетворився на злість, і вона почала звинувачувати мене.
– Якби не ти, усе могло б бути інакше, – сказала вона одного разу.
Артем одразу втрутився:
– Не смій говорити дитині такого. Вона ні в чому не винна.
– Ти завжди стаєш на її бік!
– Бо вона наша донька. Ми самі її всиновили. Вона не просила нас про це.
Вікторія не хотіла його слухати. Їхні стосунки поступово руйнувалися.
Нарешті Артем вирішив, що так тривати більше не може. Він запропонував Вікторії звернутися по допомогу до психолога. Вона погодилася, але на зустрічі знову говорила переважно про те, що не хоче виховувати прийомну дитину.
Психолог пояснював, що усиновлення не можна скасувати лише тому, що в родині з’явилися інші обставини. Він говорив із Вікторією про відповідальність перед дитиною, про те, що я не винна в тому, що сталося, і що після втрати їй самій потрібна підтримка.
Але Вікторія не змінила свого рішення.
Одного дня Артем зібрав мої речі. Я не знала, куди ми їдемо, і постійно запитувала, чи повернемося додому.
– Ми поживемо трохи в бабусі з дідусем, – пояснив він. – Там тобі буде спокійніше.
– А мама?
Тато на мить відвів погляд.
– Мама поки залишиться тут.
Я не хотіла їхати без неї. Попри все, я все ще чекала, що Вікторія вийде, обійме мене й скаже, що передумала. Але вона не вийшла.
У батьків Артема мене зустріли тепло. Бабуся відразу показала кімнату, де я спатиму, а дідусь запитав, які книжки мені подобаються. Тато залишився зі мною. Він не повернувся до Вікторії.
Їхній шлюб закінчився.
Минуло кілька років. Артем познайомився з Дариною. Вона знала, що він виховує доньку, і ніколи не ставилася до мене як до чужої дитини. Спочатку я називала її просто Дариною, а згодом сама почала говорити «мамо».
Вона не вимагала цього й не намагалася зайняти чиєсь місце. Просто була поруч.
Вони одружилися, згодом у тата й Даринки з’явилося двоє дітей – Мирон і Соломійка. Я дуже чекала на них і раділа, коли могла допомагати з малими.
Мені ніколи не здавалося, що поява брата й сестри може відібрати в мене батьківську любов. Тато завжди знаходив для мене час. Він міг прийти до моєї кімнати, сісти на край ліжка й запитати, що сталося, якщо бачив, що я засмучена.
– Ти ж знаєш, що я тебе люблю? – говорив він.
– Знаю, тату.
– І це ніколи не зміниться. Не має значення, скільки дітей у нашій сім’ї.
Даринка теж ніколи не розділяла нас на рідних і нерідних. Для неї ми всі були дітьми, а для мене вона стала людиною, до якої я могла звернутися з будь-яким питанням.
Вікторія тим часом жила окремо свої життям, здається, вона виїхала за кордон.
Я виросла, закінчила навчання, почала працювати й облаштувала власне життя. З Артемом ми залишилися дуже близькими. Він і далі називав мене своєю першою донькою.
Після того, як тато розповів мені все, я довго сиділа мовчки. У голові не вкладалося, що жінка, яка колись називала мене донькою, могла прийти через стільки років і звинувачувати мене в тому, що сталося в її житті.
– Вона справді думає, що я в чомусь винна? – запитала я.
– Вона так говорила багато років тому, – відповів тато. – Не знаю, що вона думає тепер. Але я хочу, щоб ти пам’ятала: ти була маленькою дитиною. Ти не могла відповідати за наші рішення, за її почуття чи за те, що відбулося між нами.
– А чому вона прийшла саме зараз?
– Не знаю. Можливо, захотіла поговорити. Можливо, вирішила, що має право повернутися у твоє життя. Але це вже тобі вирішувати, чи хочеш ти її слухати.
Я запитала, чи кохав він Вікторію після всього, що сталося.
– Колись кохав, – відповів тато. – Ми мріяли про спільну сім’ю, і я справді хотів, щоб у нас усе вийшло. Але я не міг погодитися, щоб через її рішення ти знову опинилася без батьків. Я вже був твоїм татом і не збирався відмовлятися від тебе.
– А коли ти зустрів Дарину?
Він усміхнувся.
– Вона відразу знала про тебе. Я сказав їй, що донька завжди буде частиною мого життя. Вона відповіла, що інакше й не уявляє сім’ї. А коли в нас народилися Мирон і Соломійка, я просто став татом трьох дітей. Не двох своїх і однієї прийомної, а трьох.
Я обійняла його. Тепер я розуміла, чому він ніколи не робив різниці між нами й чому завжди так уважно ставився до моїх почуттів.
Щодо Вікторії я поки не знала, як вчинити. Мені було цікаво, що вона хотіла сказати після стількох років мовчання, але я не могла просто забути все почуте.
Тато не наполягав на жодному рішенні. Він лише сказав, що якщо я захочу поговорити з Вікторією, він буде поруч. А як ви вважаєте – варто поговорити з нею чи ні?
