Я щаслива мама двох дітей. Двох чоловіків. Двох захисників і моїх помічників. Зараз вони вже зовсім дорослі і самі виховують своїх дітей. Але є дещо у їх поведінці, що мене справді насторожує і я місця собі не знаходжу думаючи про це.
Вони ще в дитинстві були дуже різними в поведінці, незважаючи на те, що близнюки. Перший, він же і старший, був такий пробивний, спритний і хитрий, а другий – педантично розважливий, занадто все обмірковував і не любив ризикувати. Це відчувалось навіть в навчанні. Якщо перший намагався все схоплювати на уроці, уважно слухаючи вчителя, то другий – ще самостійно вдома все ретельно вивчав і розбирав. Школу закінчили майже на відмінно. На цьому щось спільне у їхньому житті скінчилось.
Старший, пішов навчатись в комерційний університет, а молодший обрав науковий напрямок. Зараз вони вже самостійно заробляють і забезпечують свої сім’ї.
У старшого сина вийшло відкрити свій бізнес і вести його, досить, успішно. Заробітки дозволяють йому відпочивати всією сім’єю по кілька разів на рік на курортах. А ось у молодшого справи йдуть гірше. Він працює викладачем в університеті і заробляє значно менше старшого. Відпустку свою він проводить з родиною на дачі, яка залишилася від мого батька. А якщо і вдається кудись поїхати на море, то це тільки один раз на кілька років, і на максимум тиждень.
Чому ж їм не спадає на думку, що можна з’єднатися і разом працювати на благо своїх родин. Невже вони зовсім не відчувають відповідальність один за одного. Чому старший син не хоче допомогти молодшому?
Я кілька разів намагалася завести з ними розмову, коли ми збираємося всі разом. Але відповідь завжди одна і та ж: вони занадто різні натури і не можуть йти в ногу один з одним. Їм, виявляється, легше і спокійніше на відстані. А коли вони разом, то починають вчити один другого, як правильно жити і таке інше. Кожен при цьому стоїть на своєму і не відступає ні на крок.
Але як мені, матері і бабусі, важко дивитися на процвітання одного сина, і нужду другого. В університеті немає можливості заробляти більше, а йти він не збирається. Каже, що роботу дуже любить, і вона приносить йому радість.
Ось я і думаю, як би мені моїх хлопців зблизити. І буду я тоді спокійна за їхнє майбутнє. Адже рідні люди на то і рідні, щоб підтримувати один одного. Вже дуже мені хочеться, щоб навіть, коли мене не стане хлопці продовжували зустрічатися сім’ями і дружити між собою. Бути підтримкою і опорою в труднощах, а не повчати один одного і бути на відстані. Адже життя дуже непередбачувана штука. Сьогодні ти на коні, а завтра – кінь на тобі.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
