fbpx

Я щасливо посміхаюсь, щось із чоловіком жибоню, аж тут краєм ока ловлю вираз маминого обличчя. Вона стояла, ніби як здивована побаченим, а потім – сльози з очей і до себе в кімнату. Я пішла слідом і ледь випитала у чому ж справа, бо ж ми їй і слова не сказали. Почуте мене щиро здивувало

Я щасливо посміхаюсь, щось із чоловіком жибоню, аж тут краєм ока ловлю вираз маминого обличчя. Вона стояла, ніби як здивована побаченим, а потім – сльози з очей і до себе в кімнату. Я пішла слідом і ледь випитала у чому ж справа, бо ж ми їй і слова не сказали. Почуте мене щиро здивувало.

Ми з чоловіком шість років разом. Живемо у квартирі його бабусі. Хай у старому будинку, хай не велика, але власна і дуже затишна. Мама ж моя всі ці роки жила в селі і з першого ж дня, як я заміж вийшла вона все намагалась переїхати з села до нас у місто.

Аж тут мама занедужала, потрапила у стаціонар, а потім їй потрібен був догляд. Навіть елементарні речі перші пів року вона робила насилу. Тоді ми і зробили ту помилку – вирішили, що то знак долі і що нам таки потрібно забрати маму мою із села в місто.

Непорозуміння почались майже одразу, адже мама моя вирішила мене виховувати. Ходила назирці і за старою звичкою повчала на кожному кроці. Могла голосно і довго кликати мене у кухню, а потім вручити віник і сказати, що я погано підмела підлогу і мушу зробити правильно. Ну, або прийти перевіряти посуд, який я вимила щойно.

Я намагалась не звертати увагу, списувала все на стан матері, та почала вона вже й у стосунки наші втручатись. Чоловік мій на роботі затримається на годинку, я й не зважаю, а мама демонстративно починає випитувати, яка то співробітниця його затримала сьогодні.

— Ми тут зради терпіти не будемо. – ні з того ні з сього, заявила йому.

Потім уже я не могла і поговорити із своїм Тимофієм без маминих реплік. Вона приймає чиюсь сторону і починає активно захищати, когось із нас, або доводити неправоту опонента. Я її прошу не втручатись, а вона ображається.

— Тобто мені мовчати? Я й слова тут не маю права мовити?

Але то ще я могла стерпіти. Остання сцена мамою влаштована вивела мене із себе.

Тиждень тому я мала ювілей – 40 років. Відзначати не можна, тож я просто придбала тортик і приготувала легкий салат на вечерю. Сиділа, чекала чоловіка. Тимофій прийшов із величезним букетом троянд і одягнув мені на палець прекрасну каблучку, я була приємно здивована, дякувала йому.

Краєм ока я побачила маму і її вираз обличчя. Мама моя була вся в сльозах, різко вийшла з кухні і пішла в кімнату голосно грюкнувши дверима. Коли ж я прийшла дізнатись, що трапилось, то почула, що ми її дуже образили обоє. Бачте, їй прикро, що Тимофій не згадав про неї у такий день і він повинен був букет не тільки мені, а й їй піднести.

— То елементарна повага. А ви мене не поважаєте. Ми з тобою поруч стояли, а квіти він вручив лиш тобі.

Нині мама моя ходить заледве, щотижня повинна проходити певну процедуру, тож про повернення додому мови бути не може. Чоловік уже на межі, у нього усе терпіння і розуміння вичерпалось. Він прямо говорить, що мама моя загостювалась, а та дметься демонстративно і з нами не розмовляє, досі ображена за той букет.

Підкажіть, як же бути? Як мені заспокоїти маму і повернути мир у сім’ю?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page