fbpx

Я ще до весілля з чоловіком продала свою спадкову квартиру. Звісно, чоловік мій нинішній знав що я маю ті гроші, бо ж саме при продажі ми і познайомились. Те що я маю гарну собі суму на покладі знає і свекруха, бо ж та історія секретом не була ніколи. Та чомусь, саме зараз, коли я в декреті, Інна Дмитрівна мені ті гроші щодня вигадує, як приходить до нас “порядки наводити”

Я ще до весілля з чоловіком продала свою спадкову квартиру. Звісно, чоловік мій нинішній знав що я маю ті гроші, бо ж саме при продажі ми і познайомились. Те що я маю гарну собі суму на покладі знає і свекруха, бо ж та історія секретом не була ніколи. Та чомусь, саме зараз, коли я в декреті, Інна Дмитрівна мені ті гроші щодня вигадує, як приходить до нас “порядки наводити”.

Так склалось у нашій родині, що я була одна дитина на трьох сестер. Тітоньки мої ніколи заміж не виходили, дітей не мали, от тільки мама моя і подарувала продовження роду їхнього – мене. Була я пізньою і дуже очікуваною дитиною. Мамі було 45, як я з’явилась на світ.

Кажуть, що пізні діти, то ранні сироти. От і я в свої тридцять уже в засвіти провела практично усіх рідних. Залишилась нині лиш мама, та й та старенька і вже геть немічна. Хоча, для тих, хто всього не знає, я щаслива людина, бо мені у спадок від тітоньок перейшло їхнє житло.

Саме, коли я одну зі спадкових квартир продавала, ми з моїм чоловіком і познайомились. Звісно, він на момент одруження знав, скільки я маю грошей на купці, бо ж сам оформлював угоду. Якось тоді на те уваги ніхто і не звертав, бо ми іншим були зайняті – вили власне гніздечко.

У Валерія була своя маленька студія, у мене однокімнатна. Вирішили ми життя починати у новій, просторій, власній квартирі. Майже два роки пішло на капітальний ремонт, але, таки заїхали ми уже в гарний оновлений дім.

І знаєте, оті мої гроші нікого не турбували і всім усе було добре, аж доки я в декрет не вийшла. Тут і з’явилась на горизонті моя свекруха зі щоденними візитами. Приходить, ніби, як з малюками допомогти, але все більше розбрат у нашу сім’ю вносити.

Бачте, їй прикро, що мій чоловік один працює і нас забезпечує.

— Ти не бачиш? – каже мені, – Він основну роботу робить і ще купу підробітків шукає. Он, і посивів і осунувся. Не шкодуєш ти його, все тобі мало. Чого ти лиш у його бік дивишся? Чого не допоможеш, ви ж сім’я. Оце пралку взяли таку дорогу, а тепер економите до зарплатні його. Не могла зі своїх грошей цю покупку зробити?

Такі закиди від свекрухи я чую вже не вперше, але раніше мені то було пусте, а це і чоловік мій на днях:

— Марино, давай придбаємо ще одну квартиру і в оренду будемо здавати. Все ж легше житиметься.

Знаєте, я б і не подумала нічого, якби не моя мама. Я розумію у неї вік і інше бачення життя, вона фарби згущує часто, але вона почувши про ідею чоловіка категорично проти. Говорить. що я не повинна йти на це і берегти що маю, для дітей.

А я розгубилась, як бути, кого слухати? Ніби й чоловік каже розумні речі, ну чого воно на купці лежить? А з іншого боку мама, яка теж у чомусь права.

То як мені вчинити, кого слухати?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page