Мені трохи більше сімдесяти, і я продовжую працювати. У мене є син, якому за п’ятдесят, але він звик цілими днями проводити на дивані.
На щастя, начальник розуміє, в якому я становищі, тому поки що не звільняє мене. Адже однієї пенсії нам на життя не вистачить! А син уже вісім років не працює. З останньої роботи пішов зі словами, що йому набридло таке життя і ставлення. За цей час він поріднився з диваном і нічого міняти не планує.
Я ж сама дивлюся за господарством і роблю решту щоденних справ. Вранці від сина лише чую прохання купити кілька пачок чіпсів. Коли ж я запитую, чи не хоче він сам на них заробити, то чую лиш сміх і слова:
— Але ж ти сама цього хотіла.
На одруження син дивиться позитивно, але кому потрібен такий чоловік? Я намагалася знайти йому наречену скільки себе пам’ятаю. Він сам знаходив собі коханих, але не для життя ті жінки були, я йому одразу на це вказувала.
Остання так узагалі мала двох дітей. Я тоді до неї в дім за сином прийшла. Ну а що то мала бути за родина я питаю? А він іти не хотів. Так я мусила його перед вибором ставити: я, чи та жінка. Він тоді зі мною пішов.
Я йому кілька прекрасних наречених пропонувала. З хороших родин, з освітою і при грошах. Запрошувала їх, ніби ненароком, до нас на чай. Але мій син, якось так себе поводив, що ті до того самого чаю і не досижували, тікали одразу ж. Я потім дзвонила, питала, що не так, але ніякої відповіді не отримувала.
Як же мені влаштувати життя сина? Він у мене такий хороший, але зовсім не розбирається в людях. Де ж знайти, ту єдину, яка зуміє подарувати йому радість життя, а мені онуків?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
