Я була зла на Людмилу Василівну і її приклади з виховання дітей. Саме через її вічні похвальби я й купила доньці книжку, яку вона дуже хотіла.
– Ма, всього триста гривень! Це такий класний комікс!
Я б не купила, бо я знаю свою доньку – покладе й забуде, але ж ні, в голові сплило обличчя Людмили Василівни і я купила. Марічка за десять хвилин прочитала комікс і зажадала другий за п’ятсот, бо дуже хотіла дізнатися продовження.
– А в бібліотеці ти його прочитати не можеш, – спитала її я.
– Ні, бо то не так цікаво.
І тут я спалахнула – згадала дитині, що відмовилася від смачної кави, шоколадки і манікюру, щоб вона десять хвилин почитала і викинула мої гроші геть. І що я не збираюся відмовитися ще й від цілого плаття аби вона ще десять хвилин мала щастя.
Донька образилася, а я вирішила завтра на роботі розказати, як насправді діють поради Людмили Василівни!
Справа в тому, що у нас жіночий колектив – швачки на всі руки, так би мовити. І всі ми зранку, поки заваримо собі чаю чи кави, починаємо обговорювати родини.
Зазвичай, це зводиться до того, що чоловік егоїст, діти невдячні, свекруха діставуча. І отак одна поперед одною жаліємося та плачемося щоранку, поки не прийде Людмила Василівна, наша бухгалтерка.
І починає хвалитися, як це син привіз до неї онука, а вона дозволила й стіну обмалювати і котика вони з калюжі дістали й вдома купали, й на траві сиділи і зіпсував костюмчик, а вона й слова не сказала.
Сина з невісткою відпустила на всі вихідні в гори і слова не сказала, бо хай діти відпочинуть, ще їм смакоти встигла зранку напекти.
– Встала о третій! Уявляєте? І поки вони о п’ятій вирушили, то я всього наварила й напекла і їм з собою дала! Добре, що нікого не розбудила!
Коли ж вона про чоловіка розказувала, то мало тобі не молодята! І за руки водяться, і квіти він їй дарує, а вона йому на рибалку різні різнокольорові приманки чи як це називається.
– У нас отакий кольоровий обмін!, – каже і сміється.
І кожен день вона дякує Богові за чоловіка, каже своєму Борюсикові, що сильно його кохає, онукові ніколи нічого не забороняє, а все пояснює, сина любить і завжди перша йде миритися в разі чого.
Ну от як так жити в вічних проблемах та непорозуміннях, коли збоку живе і радіє життю п’ятдесятирічна Людмила Василівна?
От і я вирішила дитині не відмовляти і підтримати в її інтересах. Але ж он як обернулося – лиш поступися і вже не лише палець, а руку по плече відкусить!
Я вирішила це дівчатам в понеділок розказати, що не діють поради Василівни, а лиш додаткові нерви.
В неділю були задушні дні і мене свекруха потягла на всім поставити свічки.
Ну от чого мене тягнути? Своєї доньки нема, щоб з нею піти? Але ж ні. Мене бере і всю дорогу бубонить, що й сама там скоро буде, бо її все болить, а так мені покаже, хто де лежить, щоб їх згадувати, коли її самої не стане.
І бубнить, і напучує, аж мене голова розболілася.
Я сказала, що присяду трохи під дерево, бо вже ноги зболіли ходити, але просто хотіла від неї відчепитися.
Отак собі сиджу і бачу – знайома постать. Вся в чорному. Точно Людмила Василівна!
Я вирішила не підходити, бо ж то не те місце, де хочеться про щось веселе говорити, але все ж мені було цікаво, до кого вона ходить, бо вже дуже довго вона там сиділа перед пам’ятниками.
Навіть довше, ніж моя свекруха всю родину обійшла, але добре, що вона сіла ще біля мене скаржитися на все на світі і за той час Людмила Василівна пішла геть.
Я підійшла до пам’ятника і сполотніла. На них був чоловік і син, з однією датою.
Хлопчик був ще зовсім малим, як і молодим чоловік. Горіли дві лампадки і була ціла гора різнокольорових рибок. Я розплакалася просто навзрид.
Замовила доньці той нещасний комікс і нікому нічого не скажу про Людмилу Василівну.
Фото Ярослава Романюка.
