— Слухай, Ольго, справа така, — голос Артема в слухавці був несподівано бадьорий і діловий, як у людини, що телефонує, аби обговорити вигідну угоду. — Ми з Кариною тут плануємо наш переїзд, а ти ж розумієш. Нові плани, нова сім’я. Нашому Дем’яну, власне, вже дванадцять. Він підліток.
Я відчула, як кожен м’яз мого тіла напружився. Я стояла біля вікна у своїй маленькій, але затишній орендованій квартирі, де я нарешті відчула себе господинею, а не приниженою тінню. Він говорив про нашого Дем’яна так, ніби він був пакетом акцій, який тепер потрібно комусь передати.
— І що ти пропонуєш, Артеме? — Я навмисне говорила холодно, намагаючись не видати внутрішнього тремтіння. Я навчилася тримати емоції при собі, коли спілкувалася з ним.
— Ну, як що? Я виконав свій обов’язок, і виконав його блискуче. Ти ж сама розумієш, скільки я вклав: найкращі приватні заклади, усі ці міжнародні подорожі, гаджети преміумкласу. Тепер твоя черга. Це ж спільна відповідальність, чи не так? Батьківські обов’язки мають бути розділені.
— Спільна відповідальність? — Я гірко посміхнулася, хоча він цього не бачив. — А ти пригадуєш, Артеме, як ти витратив багато сил і значних фінансових ресурсів, щоб забрати Дем’яна до себе? Як ти домігся через суд позбавлення мене батьківських прав? І як ти змусив його вважати мене найлютішим ворогом у його житті?
— Це були інші обставини, — швидко відмахнувся він. В його голосі не було ані краплі каяття. — Зараз обставини змінилися. Карина, моя теперішня дружина, вона не в захваті від чужого сина. У них постійні непорозуміння. Ми плануємо власних дітей, а Дем’ян цьому не сприяє. Він її постійно провокує, а вона — його. Тому тобі варто його забрати. Я навіть готовий компенсувати твої початкові витрати, на досить велику суму, аби ти прийняла це рішення.
— Ти пропонуєш мені заплатити? Артеме, ти перевершив себе.
— Не перебільшуй! Просто прийми його. Ти ж мати. Або ти, може, мстишся мені за минуле? Я розумію, що ти пережила, але не варто використовувати дитину для зведення рахунків. Що скажеш?
— Я скажу. — Я глибоко вдихнула. Я скажу, що не маю наміру мститися. Я просто не маю наміру приймати у своє життя чужу людину.
Він замовк. Я знала, що він ошелешений. Він звик, що я завжди погоджуюся.
Наш шлюб із Артемом тривав лише кілька років, але мені здавалося, що це була ціла епоха морального виснаження. Я одразу знала, що нічого доброго з нашого союзу не вийде, але, як це часто буває, закоханість затьмарила розум, а весілля стало початком кінця. Наші справжні, серйозні проблеми почалися, щойно закінчилася медова ейфорія.
Найбільше мене пригнічував його надзвичайно складний характер. Артем був людиною, для якої існувала лише одна правильна думка — його власна. Якщо щось ішло не так, як він планував, або він відчував найменший опір, він зривався. І зривався він на мені. На щастя, наші словесні перепалки завжди відбувалися, коли Дем’яна не було поруч, і синові ніколи не доводилося бути свідком моїх пригнічених станів. Хоча це була невелика втіха.
Протягом нашого спільного життя Артем постійно мене знецінював. Він був дуже амбітною людиною, кар’єра завжди стояла на першому місці. Його заробітки були значними, і на цьому тлі він змушував мене відчувати себе нікчемою.
— Ти не маєш нормальної освіти, Ольго. Ти не маєш власного житла. Твоя робота — просто спосіб десь витратити час, — говорив він мені спокійним тоном. — Ти нічого не досягла. Твоє життя, по суті, порожнє.
Перед розлученням моя самооцінка впала до критичного мінімуму. Я відчувала себе невдахою, тінню поряд із ним. Мені здавалося, що на його тлі я — просто нездара. Усі ці роки я почувалася, як у пастці, морально виснажена. Я почала розуміти, що більше не можу цього витримувати.
Я знайшла в собі рештки мужності, щоб заговорити про розлучення.
— Я хочу розірвати наш шлюб, Артеме. Я більше не можу терпіти твого ставлення, — заявила я одного вечора.
Він лише засміявся.
— Ти? Розлучення? Спробуй. Але ти ніколи не забере у мене Дем’яна. У тебе немає нічого: ні стабільної роботи, ні гідного житла, ні високої освіти. Суд буде на моєму боці. І ти це знаєш.
Він був правий. На той момент я не могла сказати нічого проти. Його слова були правдою.
Якийсь час після розлучення я жила, як у тумані. Я повернулася до батьківського дому. Це був єдиний варіант, поки я не знайду постійної, надійної роботи і не зможу забезпечувати себе.
Артем не гаяв часу. Він вклав усі свої сили і значні фінансові ресурси в судовий процес, щоб забрати Дем’яна. Його адвокати зробили все, щоб представити мене недієздатною матір’ю. Вони акцентували увагу на моїй фінансовій нестабільності та відсутності власного кута.
Суд виніс рішення на його користь. Мене позбавили батьківських прав, а Дем’ян залишився у батька. Я була неймовірно засмучена. Але найгірше було те, що Артем одразу ж почав налаштовувати сина проти мене. Він забороняв мені бачитися з дитиною, і єдине, що я від нього чула, це вимоги про аліменти.
«Він має знати, що ти теж маєш обов’язки, попри твою неспроможність», — заявив він мені по телефону.
Я намагалася боротися, намагалася додзвонитися до сина. І ось, через кілька місяців після розлучення, коли я знову набрала його номер, я почула те, що остаточно розірвало мій зв’язок із ним.
— Привіт, синку. Як справи? — Я намагалася говорити якомога лагідніше.
— Навіщо ти дзвониш? — Його голос, дитячий, але сповнений різкої відрази, здавався мені чужим.
— Я просто хотіла дізнатися, як ти. Чи не сумуєш?
— Я не сумую. Мені тут добре. У тата є все, що потрібно. Ти, — він завагався, але Артем, очевидно, добре попрацював, — ти мені не мати. Я не хочу тебе бачити і чути. Більше не дзвони.
У його словах не було дитячої безпосередності. Це була відточена, доросла образа, яку він, безсумнівно, перейняв від батька. Мене це розбило. Я відчувала, що Артем ще на початку нашого шлюбу зрозумів, наскільки у мене слабкий характер, і тепер змушував нашу дитину робити те саме: принижувати мене і відкидати.
Я просто змирилася. Я зрозуміла, що в мене більше немає сина. Його повністю поглинув світ батька.
Я думала, що моєму щасливому життю настав кінець. Колишньому чоловікові вдалося мене повністю знищити.
Якийсь час я не могла вилізти з глибокого емоційного спаду. Я почувалася максимально непотрібною. Я продовжувала думати, що синові справді краще жити з батьком, який може його достойно забезпечити.
Але мене врятував мій старший брат, Микола. Він був єдиною людиною, яка не засудила мене і змогла допомогти у цій ситуації.
Одного вечора він приїхав до батьків і застав мене у повному відчаї.
— Досить, Ольго! — Він говорив твердо, але з теплом. — Артем зруйнував тебе як дружину, але він не зруйнує тебе як особистість. Ти маєш встати.
— Як, Миколо? Я нічого не вмію. Я нікчемна, — шепотіла я.
— Дурниці. Ти розумна. Тобі просто потрібен поштовх. Візьмися за роботу. Ти маєш стати сильною заради себе.
Завдяки своїм знайомим, Микола допоміг мені знайти роботу в невеликій приватній компанії, яка займалася документацією. Це була не високооплачувана, але стабільна робота.
Він також порекомендував мені людей, у яких я змогла досить недорого винаймати скромне, але окреме житло. Я була неймовірно вдячна йому за цю допомогу.
Моє життя почало повільно відновлюватися. Я працювала, читала, займалася саморозвитком. Я навчилася цінувати свій спокій і свою незалежність.
З Дем’яном я намагалася підтримувати стосунки лише раз на рік — на його день народження. Я телефонувала Артему, попереджала, що хочу вручити дитині подарунок.
Зустрічі відбувалися зазвичай біля його будинку. Я купувала гарну подарункову коробку, вкладала туди якусь річ, яку, як мені здавалося, він хотів би мати.
Але щоразу відбувався один і той самий ритуал: Дем’ян виходив, його обличчя було кам’яним. Він забирав подарунок із моїх рук і, не сказавши жодного слова, мовчки викидав його у смітник.
Я знала чому. Артем забезпечував сина всім можливим: щороку Дем’ян їздив у літній табір на морі, взимку — до теплих країв, вони часто подорожували. Він купував найдорожчі гаджети. Мої скромні подарунки на тлі його розкоші були просто нецікавими.
Саме тоді я остаточно опустила руки. Я вирішила сама віддалитися від сина. Я більше не збиралася намагатися з ним порозумітися. Для нього гроші батька були набагато важливішими за будь-який зв’язок зі мною.
Я навіть почала заздрити його щасливому дитинству, в якому він не знав, що таке фінансова скрута. Мені знадобилося багато часу, щоб прийняти той факт, що моя рідна дитина не просто не хотіла зі мною спілкуватися, а й ображала мене так само, як і його батько. Я прийняла, що мій син став для мене абсолютно чужим.
Минуло п’ять років. Я повністю відбудувала своє життя. У мене була стабільна робота, я навіть змогла накопичити на перший внесок на невелике власне житло. Я була самотньою, але спокійною і врівноваженою.
А Дем’яну виповнилося дванадцять. Він став підлітком.
Кілька тижнів тому Артем знову подзвонив. Його голос був надто улесливий.
— Ольго, я одружився і ми плануємо нове життя, — почав він свою розповідь.
— Я чула, — сухо відповіла я.
— Ми плануємо власних дітей, а Дем’ян нам заважає.
І тут він перейшов до суті своєї пропозиції. Він почав відчайдушно вмовляти мене забрати дитину до себе.
— У них із Кариною повний безлад, вони не можуть одне одного терпіти. Він їй не подобається, вона жорстка з ним.
Я відчула якесь дивне задоволення. Його ідеальний світ, збудований на моєму горі, почав руйнуватися.
— Артеме, у мене взагалі немає бажання забезпечувати підлітка, який з дитинства вважає мене нікчемою.
Він почав тиснути, апелюючи до мого «материнського обов’язку».
— Я виконав усі свої батьківські обов’язки! Я його забезпечив і виховав. Тепер твоя черга. Не тільки один із батьків має приділяти йому увагу!
Він навіть погодився заплатити мені значну суму, лише б я взяла Дем’яна під свою опіку.
Мене це не зацікавило. Я дивилася на свій затишний, маленький світ, який я так важко відбудувала, і відчувала, що цей хлопець — чужий мені. Я не знала його інтересів, його друзів, його поглядів. Я знала лише його холодний, відчужений погляд з того моменту, коли він забирав у мене подарунок.
Моя думка Артема, звісно, не цікавила. Він поводився так, ніби у мене немає вибору. Він просто закрив очі на те, наскільки напруженими були мої стосунки з дитиною. Навіть те, що я позбавлена батьківських прав його не спиняло.
Наприкінці розмови він запитав:
— Ольго, ти не намагаєшся мені помститися тим, що не приймаєш сина до себе?
Я відповіла правдиво.
— Ні. Жодних поганих намірів у мене немає. Я просто прийняла той факт, що ти зробив Дем’яна для мене абсолютно чужою людиною.
Я знаю, що Дем’ян, скоріш за все, сам не зрадіє переїзду до мене, у мій простий, скромний світ, де немає розкоші. Він звик до блиску і безтурботності.
А я звикла до спокою. Я пройшла пекло, щоб знайти цей спокій. І я не маю наміру приймати у своє життя чужу, вороже налаштовану людину, яка є лише нагадуванням про те, як важко я жила колись.
Це ж не помста, це просто самозахист.
Хіба ж не так?
Головна картинка ілюстртина.
