Чомусь, люди гадають, що мають якесь право лізти з зовсім непроханими порадами.
Спершу я просто відмовчувалася. Але таких доброзичливців дедалі більше. Тому останнім часом я просто почала розповідати всім свою історію.
Мої батьки розлучилися, коли мені було лише три роки. Тоді батька я толком і не пам’ятала. Мама привела мені «нового тата», мого вітчима. У такому ніжному віці я не дуже задавалася питанням, де ж мій рідний батько.
Але все змінилося, коли мені було тринадцять. Можливо, дався взнаки горезвісний перехідний вік, але стосунки з вітчимом у нас зіпсувалися остаточно. Вони й раніше не були ідеальними, а стали абсолютно нікудишніми, це якщо казати м’яко.
Мама завжди ставала на бік вітчима. Зазвичай вона це все ще супроводжувала тривалою нотацією на тему: він же тебе забезпечує, напуває-годує-одягає. Від цього ставало лише гірше.
Погодьтеся, немає нічого неприємнішого для людини, як слухати день у день, що «тобі тут нічого не належиться, ти тут ніхто». Я просто зненавиділа цю людину.
Отоді я й задумалася про те, щоб знайти свого рідного батька. Мама нічого розповідати не хотіла. Вона тринадцять років переконувала, що мій батько не гідний спілкування з ним. Що він покинув мене і ніколи навіть не цікавився мною усі ці роки.
Тоді я вирішила почати вивідати правду у бабусі. Виявилося, що мама сама втекла від батька до нового залицяльника. А ось йому не дуже хотілося, щоб колишній з’являвся на горизонті. Тому ці двоє вирішили, що ніщо не повинно заважати їхньому щастю і, взявши мене, переїхали в інше місто.
За словами бабусі, тато приїжджав до мене. Але його мама ніколи не пускала. І так тривало кілька років! Зрозумівши марність спроб побачити дочку, батько здався.
Саме бабуся тоді допомогла мені знайти рідного батька. Він так і не завів нової родини. І все ж таки жив у тій квартирі, в якій ми жили разом. Батько був просто невимовно радий, коли я його розшукала.
Ми почали листуватися, зідзвонюватися, а потім і зустрічатися. Вдома, з матір’ю та вітчимом і так все не складалося, а потім відверто покотилося в прірву. Зрештою, все закінчилося тим, що я в п’ятнадцять років переїхала жити до батька.
Я ніколи до цього не була така щаслива, як тоді. Я дізналася, що таке справжнє батьківське ставлення і любов.
Тому на всі претензії, що «це ж мама, це ж людина, яка тебе виховала, вилеліяла», я можу впевнено сказати: «Ваші переконання хибні – нуль без обвідка!».
Моя мама та мій вітчим – це ті люди, які вирішили за мене, що для мене краще і мало не зруйнували моє життя остаточно. Осліплені своїм егоїзмом, вони позбавили мене справжнього батька на цілих десять років!
А коли б я сама не наважилася тоді знайти тата, то історія могла закінчитися ще гірше. Тож на моє весілля я запросила тільки свого справжнього, рідного батька. До вітчима я ніякого почуття подяки не відчуваю. Ні з матір’ю, ні з вітчимом я з того часу не спілкуюся.
Я б рекомендувала таким потенційним вітчимам тисячу разів подумати, що вони творять, перш ніж лізти в життя чужої дитини.
Фото: Олександра К.
