Можете сміятись, але я завжди вважала, що родина — це те, що тримає нас на плаву, коли життя кидає виклики. Ми з сестрою Оленкою рано залишилися без батьків.
Їхнє майно — квартиру в центрі Львова — ми поділили порівну, без непорозумінь. Я свою частину вклала в невеличкий бізнес із вишивки, а Оленка вирішила взяти іпотеку на нову квартиру.
Її чоловік, Василь, продав ділянку, яку отримав від батьків, щоб додати грошей. Його батьки, Ганна Степанівна та Іван Михайлович, мріяли, що син збудує там великий будинок, приведе сім’ю, виростить дітей. Але Оленка жити в приватному секторі не хотіла, і ділянку продали. Так почалася їхня історія, яка обернулася справжнім випробуванням.
Оленка з Василем жили дружно. Вона — творча душа, працювала дизайнеркою інтер’єрів, він — інженер на заводі. Але після появи їхньої донечки Соломійки життя пішло шкереберть.
Соломійка прийшла у світ слабенькою, і перші місяці Оленка з донькою кочували між стаціонарами: два тижні вдома, місяць у палаті.
Звісно ж усе коштувало космічних грошей. А потім Василь потрапив під скорочення. Кредит на квартиру, який здавався посильним, став непомірним тягарем. Гроші танули, як сніг навесні, а роботи не було.
Батьки Василя, Ганна Степанівна та Іван Михайлович, жили в передмісті у своєму будинку. Вони дізналися про ситуцію сина і запропонували переїхати до них, щоб Оленка з Василем могли здати свою квартиру і хоч трохи заощадити.
Оленка не горіла бажанням, але вибору не було. Вона погодилася, сподіваючись, що це тимчасово. Та, як виявилося, це рішення стало початком нових випробувань.
Я зателефонувала Оленці через кілька тижнів після їхнього переїзду. Її голос у слухавці був тихий, майже безжиттєвий.
— Оленко, як ви там? — запитала я, відчуваючи, що щось не так.
— Нормально, — відповіла вона, але в її тоні не було ні краплі радості.
Довелося витягувати все, як нитку з клубка. Оленка зітхнула і почала розповідати.
— Богданко, я не знаю, як це витримую. Ганна Степанівна годує мене одними макаронами. На сніданок — макарони зі шматком масла, на обід — макарони з олією, на вечерю — те, що лишилося. А Соломійці, слава Богу, купують м’ясо, готують їй фрикадельки, пюре. Вона їсть добре, і я за це вдячна. Але я,. — її голос затремтів. — Я ж годую дитину, мені треба нормально їсти. А вони.. Вони весь час згадують ту продану ділянку. Мовляв, якби Василь збудував дім, усе було б інакше.
— А Василь що? Він бачить, як тебе годують? — я ледь стримувала обурення.
— Ні, він же цілими днями на співбесідах або на підробітках. Приходить пізно, йому насипають тих же макаронів, кажуть: “Котлети закінчились”. Інколи буває каша. Він старається, Богданко, віддає всі зароблені 500-1000 гривень на продукти. Але Ганна Степанівна не пускає мене на кухню. Каже, що це її територія. А купити щось своє — у нас просто немає грошей.
— А вони самі що їдять? — я вже відчувала, як у мені закипає усе від обурення.
— Вони собі готують нормально. Супи, запіканки, м’ясо тушковане. Від запахів аж слинки течуть. Інколи я в подушку плачу, щоб ніхто не бачив.
Я слухала і не могла повірити. Як можна так чинити з рідною невісткою, з матір’ю своєї внучки? Ганна Степанівна й Іван Михайлович не бідували, їхній холодильник був повний.
Але Оленці діставалися лише макарони. І це не тому, що не вистачало їжі — вони свідомо так робили, дорікаючи за продану ділянку.
Я не могла цього терпіти. Поговорила з моїм чоловіком, Тарасом, і ми вирішили запросити Оленку, Василя і Соломійку до нас. У нас із Тарасом була трикімнатна квартира, місця вистачало.
Я не могла дивитися, як моя сестра тане, мов свічка, а її свекри, замість того, щоб підтримати, використовують ситуацію, щоб відплатити за свої нездійснені мрії.
— Оленко, приїжджайте до нас, — сказала я їй по телефону. — У нас є місце, їжі вистачить на всіх. Ви ж родина, я не можу дозволити, щоб ти так жила.
— Богданко, я не хочу вас обтяжувати, — тихо відповіла вона.
— Обтяжувати? Ти що, з смієшся, чи як? Ти моя сестра, Соломійка — моя племінниця, а Василь — твій чоловік. Я не дозволю, щоб ви макарони порожні їли через чиюсь образу.
Оленка ще вагалася, але я наполягла. Через два дні вони приїхали. Оленка була бліда, як полотно, схудла так, що джинси висіли на ній.
Василь виглядав не краще — втомлений, із темними колами під очима. Тільки Соломійка, маленьке сонечко, посміхалася і гугнявила.
Перше, що я зробила, — наготувала повний стіл: борщ, вареники з картоплею, котлети, салат. Оленка дивилася на їжу, як на чудо, і я помітила, як у неї тремтять руки, коли вона брала ложку.
— Богданко, ти не уявляєш, як я скучила за нормальним супом, — сказала вона, коли ми сіли вечеряти.
— Їж, сестричко, їж. Тут усе для вас, — я намагалася посміхатися, але в душі не могла не дивуватись на свекрів сестри.
Василь сидів мовчки, їв повільно. Я бачила, що йому соромно. Він, мабуть, і не очікував, що так усе буден. Коли я розповіла йому, як Ганна Степанівна годувала його дружину, він опустив голову.
— Богданко, я знав, — тихо сказав він. — Я намагався, якось вплинути, віддавав усе зароблене. Мама казала, що вони економлять, бо ми всі на їхніх харчах.
За півтора місяця в нас Василь знайшов нормальну роботу — інженером на іншому заводі. Зарплата була не захмарна, але стабільна, і вони з Оленкою змогли повернутися у свою квартиру.
Квартирантів попросили з’їхати, і сім’я нарешті зажила своїм життям. Соломійка почала одужувати, спеціалісти казали, що найважче позаду. Оленка потроху поверталася до роботи, беручи невеликі замовлення на фрилансі.
Але стосунки з батьками Василя так і не налагодилися. Оленка уникала їх, а коли випадково зустрічалася, відповідала коротко і холодно.
Я її розуміла. Вона не тримала зла, але довіра була втрачена. Як можна довіряти людям, які замість підтримки ображали тебе в найтяжчий момент?
Одного вечора, коли ми з Оленкою пили чай у мене на кухні, вона раптом сказала:
— Ти і Тарас зробили для нас більше, ніж свекри. Я ніколи не забуду, як ти нас врятувала.
— Оленко, ти б зробила те саме, — відповіла я. — Ми ж сестри. А щодо свекрів. Може, вони ще зрозуміють, що помилилися.
— Не знаю, — вона зітхнула. — Я не хочу їх бачити.
Але найважче випробування, як виявилось, було попереду. Одного дня свекруха сестри занедужала. Три тижні в палаті і виписали її додому майже нерухому. Потрібен був догляд.
Василь з якогось дива вирішив, що саме Олена буде ходити біля його матері. І тут почалося. Оленка була вперта, як завжди. Вона не могла вибачити свою свекруху, яка в найскладніші моменти не подала їй навіть маленького натяку на підтримку. Як би не було важко, Оленка відмовилася допомагати. І я її чудово розуміла.
— Я маю двох дітей, кредит і роботу, а ти хочеш, щоб я сіла й доглядати твою маму? Я не можу дозволити собі більше нічого — ми з тобою тільки починаємо вибудовувати своє життя з нуля! — Оленка не розуміла, як у голові чоловіка узагалі з’явилась така ідея.
Василь не розумів, чому жінка відмовляється:
— Ти не можеш так. Це ж мама!
Оленка не збирається відступати.
— Чоловіче, чого мене і навчила ситуація з твоїми батьками, так того, що сподіватись мушу лиш на себе. Як твої батьки поводяться зі мною? Чи вважаєш, що я повинна бути вдячною за те, що нас тримали на хлібі і воді?
Оленку не можна переконати. Вона не має сил бути великодушною в такий момент, і це зрозуміло мені. Після того, що вона пережила, дивно, що хтось узагалі чекає від неї такого кроку.
Шкода, але в сім’ї сестри нині ледь до розлучення не доходить. Її чоловік не розуміє дружини, просить за маму. Ну а Олена стоїть на своєму і розмова у них тільки про це.
Але скажіть, ви б стали доглядати свекруху на місці моєї сестри?
Головна картинка ілюстративна.
