Весь грудень Варю майже не бачили вдома. Студентка, активістка, волонтер. І такі ж самі її друзі. Справ ─ безліч! В університеті скоро відбудеться новорічний вечір потрібно готуватися, добре що сценарій вже вигадали, треба репетирувати ранок у дитячому будинку ─ малеча поки що погано знає свої ролі. А ще мають відвідати будинок для літніх людей. Мусить хтось створити для самотніх людей похилого віку святкову атмосферу: прикрасити приміщення, допомогти підготувати подарунки. От і бігала дівчина, немов заведена: намагалася всюди встигнути.
30 грудня Варя повернулася додому пізно. Мама вийшла зустрічати: треба ж погодувати, хоч трохи поговорити ─ адже доньки цілими днями немає вдома.
Розігріла вечерю, поставила на стіл. Дівчина мовчки сіла, але їсти не поспішала. Замислилася, почала машинально крутити в руці виделку. А сама ніби світилася зсередини тихим, урочистим світлом.
«Закохалася, напевно», ─ подумала мама, і запитала:
─ Доню, щось трапилося? Ти сама не своя.
Варя стрепенулась, подивилася на матір і відповіла:
─ Я сьогодні бачила справжнє диво. На власні очі. Так добре на душі. Не описати словами.
─ Розкажи.
─ У нашому будинку для людей похилого віку є найрізноманітніші мешканці. Хтось все життя відпрацював на заводі, хтось у школі, хтось у перукарні. А Віра Сергіївна – колишній викладач музики.
Її привезли в будинок для людей похилого віку дуже слабкою. Вона ледве пересувалася. Жила сама, не могла навіть сходити до крамниці. От і схудла. Уявляєш, вона практично голодувала! І це в наш час.
─ А що її діти? ─ не втрималася мама.
─ Вона зовсім одна. Дітей немає. Все життя виховувала чужих, вчила музики.
Віру Сергіївну намагалися поставили на ноги всі, хто тільки міг. Лікарі лікували, старенькі допомагали і ми теж не залишалися осторонь.
Згодом наша бабуся таки піднялася.
Незабаром усі побачили, що вона не така вже й стара. Інтелігентна, тактовна, уважна. Кожному намагалася допомогти, сказати добре слово, коли треба, вислухати.
Ми, волонтери, любили посидіти з Вірою Сергіївною. Вона так цікаво розповідала про музику та композиторів. Заслухаєшся.
От тільки її очі завжди були сумними. І хоч Віра Сергіївна намагалася приховати свої переживання, ми дізналися в чому річ.
Вона чахла від того, що не може грати на піаніно. І, схоже, ніколи не зможе. І не тому, що розучилася, забула чи не могла фізично. Причина виявилася банальною: у будинку для людей похилого віку не було потрібного інструменту. Просто тому, що так не прийнято.
Отоді ми й вирішили, що знайдемо піаніно для Віри Сергіївни.
Запитували у знайомих, шукали тих, кому інструмент не потрібен, і лише займає місце у квартирі, зверталися до дитячих закладів. Думали, що віддадуть якесь старе піаніно. Обіцяли, що самі вивеземо.
Нічого! Ніхто не відгукувався. А ті, хто готовий був віддати інструмент, просили значну суму, якої ми не мали.
Словом, ми вже не сподівалися.
І раптом, сьогодні, до будинку для літніх людей привезли піаніно. У чудовому стані, якоїсь рідкісної марки. Безкоштовно! Але ж треба було його якось винести, замовити транспорт, відвезти до передмістя. Це ж не на сусідню вулицю! А той чоловік усе зробив сам. Від чистого серця. Привіз і сказав:
─ Це вам подарунок на Новий рік. Чув: у вас є кому грати на моєму улюбленому інструменті. Значить, наступний рік буде радіснішим. Ну, хтось познайомить мене з Вірою Сергіївною?
Потім він дві години пив з нами чай. Віра Сергіївна як сіла за піаніно, так і не вставала. Грала, грала, грала. Та так красиво! Літні люди раділи як малі діти.
А я відчула таку радість… Душа заспівала… І не тільки в мене. Усі наші про це говорили.
─ Це називається ─ благодать, доню, ─ мама обійняла свою дівчинку.
─ Слухай, ─ раптом спитала вона, ─ а звідки взявся цей чоловік?
─ Ось тут починається найцікавіше. Уявляєш, він підслухав нас у маршрутці! Ми їхали з подругою – вона теж волонтер, обговорювали цю проблему. Очевидно, досить голосно обговорювали. А він сидів за нами. І вирішив подарувати свій інструмент літній учительці музики. На згадку про ту, яка вчила його самого. Він потім нам про це розповів.
─ Як добре, доню. Слава Богу, що серед нас є такі добрі та щедрі люди.
Svitlana Sushko. Фото ілюстративне.
