Я спеціально за тиждень до ювілею свекрухи, відпустку узяла. Ніна Олександрівна жінка старого гарту – всі свята удома відзначає. Запрошено на ювілей стільки, що в пору весілля гуляти, а готувати на тих 50 чоловік будуть двоє: я і вона. От тільки коли приїхала Олена – дружина чоловікового брата, та коли я побачила, як її свекруха моя стріла, то кинула і фартух і що готувала. Хай уже самі далі. І понині не йду у той дім.
Те що ми із чоловіком живемо за 10 кілометрів від свекрів наших і у іншому селі, нічого для них не означало. От так поночі могла свекруха зателефонувати і покликати чи мене, чи сина свого до себе, бо палець на нозі чухається сильно, чи півень кукурікає надто голосно.
Не хвилювало, що нам сорок хвилин на велосипеді їхати, або 400 гривень за автомобіль найнятий платити. Головне було, аби ми на перший поклик приїхали. А ми й їхали, бо батьки, то є батьки, і нікого окрім нас із рідних поруч немає.
Чи то косу завести, чи сапу підточити, а чи тюлі повісити. Воно ніби й справді – кого ще просити у сімдесят років? Нам було не зручно, не завжди ми могли, інколи про себе і крехтали, але ж їхали щоразу, бо то тато і мама.
От і з цим ювілеєм так вийшло. Я за тиждень у відпустку пішла, бо моя свекруха вирішила весілля гуляти – не інакше. Спочатку все треба було придбати, а потім ставати готувати. Казани котлет, голубців, налисників і фаршированих перців. Чотири види рулетів м’ясних і домашні ковбаси трьох видів.
Ми пекли, смажили, варили, запікали. П’ять днів готували і підготовлювали до того свята усе. Знаєте, мені б і в радість, аби ж не причіпки свекрухи. Двадцять років я у неї невістка, а все не така. Що би не робила, як би не старалась, а все її сину доля безталанна зі мною. Терпіла, бо то батьки чоловіка, бо треба поважати, та й де виправити вже таку людину?
І от, уже до свята два дні, саме роботи повно, як приїхав таки брат чоловіка із сім’єю:
— Таню, застели для гостей ліжко. – просить свекруха, – Таню, підготуй для гостей ванну. Таню, нагодуй Оленочку.
А потім роздратоване:
— А чого це ти кинула роботу і не доробила? А як це так що ти не встигла?
І ніхто не згадує, що Олена у цім домі така сама невістка, як і я. Що в неї ті самі дві руки, і що знає вона де все, і сама б могла зробити. Що ви? Олена – гостя і стрічати ми її повинні саме, як гостю дорогу і довгоочікувану, бо ж приїздить рідко.
Олена ж пів дня проспала з дороги, а потім пішла до кумів. Вернула аж під ніч і знову виморена:
— Іди моя хороша спатоньки, – співає свекруха їй, – Ми тут упораємось, та й часу усього нічого – одинадцята.
Мене підняло і поставило. То я стою на цій кухні який день світу білого не бачу і все не така, а от Оленка, яка цілий день, як не спить, то гуляє і “моя хороша”?
Зняла я фартух, навіть плити не вимкнула і в двері. Сказала свекрусі, що виморилась і, що мушу відпочити, а помічниця в неї і так є. Та й їхати мені не близький світ на велику. Свекруха ніколи не пропонувала на ніч залишитись.
Так мене вразила та несправедливість, такі гіркі стали мені всі свекрушині докори, що на сам ювілей я не пішла. Чоловік теж скоро повернувся, бо ж мама ні про що не говорила, лиш плакалась гостям, що сама усе мусила готувати, адже я їй відмовилась допомагати: “Якби не Оленка, не знаю, чи й встигла б”.
Потім ще й телефонували обурені свекри мої. Мовляв, нічого доброго ніколи вони від мене і не бачили, а тут уже крайня неповага.
От місяць і не їду я туди. Свекруха уже й не дзвонить мені, усе чоловіку моєму, та він на роботі в полі не завжди і приїхати може.
— Мали б совість старих батьків самих залишати. – говорить брат чоловіка обурено. – Я далеко, невже так важко до мами тата навідатись, хоч раз на два дні?
Напевне, і справді я не маю совісті, бо їхати нікуди не збираюсь. Хтось скаже, що старим людям треба пробачати, то вікове. Однак, у цьому випадку, мені видає, що вік не причина.
Хіба ж не так?
