– Ваші слова, як ви собі це уявляєте?, – кажу я їй, бо нічого не розумію.
– Просто уявляю, у мене двоє синів, то якось матір мають забезпечити.
А на цих словах я вже не знала, що й думати, бо від п’ятдесяти років свекруху забезпечувати – де таке видано?
Так, прийшла біда звідки не чекали, і не тільки я, повірте, хоч мене це все не так напряму стосується, але зачіпає.
Родина Максима мені видавалася вершиною моїх мрій – батько місцевий бізнесмен, мати – домогосподарка і двоє дорослих синів теж при ділі. Я дивилася на Аллу Василівну і мріяла, що я теж така буду – доглянута, впевнена в собі, весела і щаслива.
Вона була просто неймовірно класною жінкою, всі турботи про весілля взяла на себе і якби не її смак, то я не знаю яким би воно було взагалі.
– Не треба дякувати, – казала вона, – я робила це для нас усіх. Ти ж нікого з наших не знаєш, які смаки, які відносини, тому я не хотіла аби про нас люди говорили.
Хай в тих словах і було трохи погорди, але я була така задоволена весіллям, що мені не хотілося ні про що думати. Федір Петрович подарував нам квартиру і ми зробили здивоване обличчя, хоча вже кілька місяців там жили і умебльовували все та додавали милих дрібниць.
Я вже почала думати про дитину, щоб копіювати стиль життя моєї любої свекрухи, як тут вона нагрянула з такими словами, що я не повірила. Ну, не може ж таке бути!
– Федір сказав, що кидає мене, – говорила вона з таким виразом на лиці, що я не розуміла, що то за емоції, наче й спокій, але вже отак з останніх сил, – Сказав, що я тридцять років користувалася його грошима і вже досить. Він все майно записав як не на матір, то на шофера і каже, що я можу забрати якісь речі і звільнити місце для іншої, молодшої і гарнішої.
– Ви мене так розігруєте?, – спитала я її про всяк випадок.
– Розігрую? Я в одних туфлях йду з цього шлюбу, які тут жарти?
А далі й видала те, від чого вже я оніміла.
– Нічого, нічого, у мене двоє синів, яким я все життя присвятила, то вже матір одну та прогодують. Я їм все віддала, я в них вклала те, що вони тепер мають, то гроші – тільки невеличка частка з того, що вони мають мені вернути. Так і буде.
– Але ми хотіли дитину, – пробелькотіла я.
– Яка дитина? Ви ще молоді поживіть для себе, а мені зараз потрібна допомога. Мені треба поїхати відпочити, бо ця ситуація мене просто вивела з себе. Я маю про все подумати ніжачись в теплому морі.
Вона розповідала про свої плани. А я розумію, що якщо її плани здійсняться, то мої вже точно ні.
Вона таки дочекалася мого чоловіка і сказала йому, що тепер він має віддавати половину зарплати їй.
– Половину ти, Максиме, половину Артур і якось матір прогодуєте. Я хотіла подати на аліменти твого батька, щоб він далі мене утримував за те, що взяв у мене найцінніше – мою молодість, але ніхто не береться за цю справу, тому, любі діти, тепер ваша черга мене утримувати, бо я у вас заслужила, за всі мої безсонні ночі і старання.
Мати пішла, а ми з Максимом і далі мовчали. Я певна, що батькам треба допомагати, але ж їй лише п’ятдесят! І Виглядає вона на сорок п’ять, максимум. І це їй треба допомагати не на гречку з рибкою, от в чому питання. Але Максим каже, що матір не покине і що мені робити? Він не хоче мене слухати і думати про своїх майбутніх дітей. Що порадите в цій ситуації?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
