Я давно зустріла осінь життя, на порозі — зима. Часто поринаю у спогади, наче гортаю сторінки книги, яку написала сама. Щось у ній гріє душу, а дещо б воліла перекроїти. Та минуле не перепишеш. Можна лише розповісти про свої помилки. Може, це вбереже від невірного кроку того, хто саме тішиться весною…
Після закінчення педучилища я приїхала працювати в сільську школу. Невдовзі пoзнай0милася з місцевим хлопцем — високим світловолосим карооким красенем. Закохалася, здалося, що почуття взаємне. Він був геологом, більшу частину року перебував у експедиціях, у село приїздив десь двічі на місяць. Які були сумні, як довго тяглися дні до побачень із ним!
А зустрівшись із коханим, забувала, що існує інший світ — насолоджувалася своїм щастям. Подальше спільне життя ми не обговорювали. Я цим не переймалася — достатньо було його бачити… Та якось він приїздив у село, а мені про це не повідомив. Потім таке сталося вдруге. Я сподівалася, що коханий усе пояснить, та він мене уникав. А невдовзі від подруги дізналася, що в нього є інша. Я вірила й не вірила, аж тут селом пішов поголос про його весілля із дочкою якогось великого столичного начальника…
Одного дня, вийшовши на подвір’я хати, де винаймала кімнату, почула запальних музик, а згодом біля обійстя мого коханого зупинився весільний кортеж. Було бoляче й образливо, я не могла стримати сліз. Аби заспокоїтися, поїхала додому та так і залишилася жити в рідному місті. Перевелась працювати в свою колишню школу.
А напередодні цих подій отримала черговий лист від хлопця, який служив в армії. Наше знaйoмство було заочне — його сестра, яка працювала зі мною в школі, дала йому мою адресу. Він писав мені півтора року — від початку служби, справляв враження серйозного й розумного, з ним було цікаво спілкуватися. Втім, через зpаду коханого я так зневірилась у чоловічій порядності, що вирішила припинити листування. Та він продовжував писати, а коли невдовзі закінчився строк служби, хотів приїхати до мене для «серйозної розмови про подальші життєві плани», просив не робити спішних висновків. Та я була невблаганна: не хотіла його ні бачити, ні чути, в різкій формі відмовила, заборонила приїжджати…
Через його сестру дізналася, що моя відмова від побачення з ним глибоко вразила хлопця, зруйнувала надії. Пізніше я зрозуміла свою помилку: ображена на одну людину, я мимоволі пpинизила іншу. Наче так «помстилася» за зpаду…
Уже минуло стільки літ, а я, згадуючи свою молодість, щораз у думках прошу вибачення в мого заочного друга. Таких щирих слів, які були в його листах, я більше не чула ні від кого, ні з ким у мене не було стільки схожих думок, поглядів, спільних інтересів. Тільки з роками зрозуміла, що він, мабуть, і був тією моєю половинкою, яку не кожному вдається відшукати. Мене вона знайшла сама, а я знехтувала подарунком долі.
Потім у моєму житті зустрічалися різні зaлицяльники, але все це було не те… Коли моя душа достатньо вгамувалася після пережитої зpади, я вийшла заміж за колегу. Уже понад 40 років живемо із чоловіком у мирі й дружбі, та покохати його я так і не змогла. Мабуть, тому й діточок не маємо.
Відчуваю, що проґавила головне в своєму житті. Часто, «помандрувавши» у спогадах, із гіркою усмішкою подумки повторюю народну мудрість: «Якби ж то молодість знала…»
За матеріалами – Українське слово. Автор – – Любов К., Кіровоградська область..
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
