Кажуть, що людина пам’ятає своє дитинство, десь з п’яти років. Але не в моєму випадку!
Мені чотири роки, мене звати Марічка, а коли я бешкетую, то мама називає мене строго Марією. Таке звучання мого імені мені зовсім не подобається, тому я дуже слухняна дівчинка.
Сьогодні ми з мамою ходили в гості до моєї тітки. Тітка Іра мені дуже подобається, вона дозволяє гратися з косметикою, ми з нею разом фарбували нігті рожевим лаком не тільки на руках, але і на ногах.
Я сподівалася, що ми з моєю Ірою і цього разу весело проведемо час. Але мама чомусь розсердилася! Не знаю, чому! Просто тато теж був у тітки в гостях, сидів за столом і пив чай. Він чомусь був без сорочки, тато і вдома завжди також ходить. Дивні ці дорослі!
А вдома батьки мовчали і мені навіть перехотілося гратися. Було сумно. Я лягла спати раніше.
А вранці мама збирала мої і свої речі у велику картату сумку.
— Ми їдемо, — мама одягла на мене в’язану синю кофтину.
В автобусі я сиділа біля вікна, повз миготіли букові лісосмуги, якісь дерев’яні хатки, які здалеку схожі на іграшкові.
— Все, приїхали!
Мама ледве несла тяжку сумку з речами, а у мене був маленький вузлик, в який я склала свою улюблену іграшку — Оксанку, подаровану бабусею Ярославою.
За нами слідом йшла зграя собак, я притискалася до подолу маминої спідниці, а вона мене заспокоювала:
— Не бійся, вони тебе не чіпатимуть!
У будинку нас зустріла літня жінка. Було видно, що вона чимось дуже невдоволена. Але потім вони про щось домовилися, мама кудись пішла, а я залишилася гратися з дітками.
Хлопчика звали Володя, він невдоволено подивився на мене і вихопив вузлик з іграшкою.
— Віддай, — скрикнула я і відштовхнула цього нахабного хлопчину.
Той заплакав, на його голос прибігла бабця Ганна та пригрозила мені пальцем:
— Ти що робиш.. Зараз вижену тебе на вулицю!
А сама почала заспокоювати Володьку:
— Не плач моє сонечко, бабуся захистить тебе, я нікому не дам тебе в ображати.
Молодша сестричка Володі була ще зовсім крихітна, я немала з ким гратися і просто сиділа і нудилася.
Сиділа спочатку в куточку, кутала свою іграшку, яка ніяк не хотіла лягати спати і чекала маму.
Бабуся Ганна годувала своїх онуків млинцями, а у мене котилася слинка, але просити їсти я не наважилася.
Вже було зовсім пізно. За дітьми прийшов якийсь дядечко. Здивовано подивився на мене:
— Мамо, а чия це дівчинка? Викапана Люда в дитинстві! Її, чи що?
— Так! Я завжди страждаю через свою доброту… То племінницю виховувала, вчила. А тепер он ще підкинули…
Нарешті прийшла мама… Дядько кинувся її обіймати:
— Привіт сестричко, як ти змінилася! Тебе не впізнати!
— А ти, Степанку, все такий же. — стримано промовила мама.
Баба Ганна вийшла з кухні, витираючи мокрі руки об фартух і сказала:
— Ти погано виховала свою доньку, вона у тебе якась недобра, на мого внука накинулася.
Мама подивилася на круглощокого хлопчика, який був вищим за мене на цілу голову і нічого не сказала у відповідь.
— Збирайся, ми йдемо додому, — кивнула вона мені.
Я зраділа, зараз ми повернемося, тато підкине мене до самої стелі, а найголовніше я наїмся досхочу, бо щось сильно буркоче в середині.
Але… Будиночок в який ми прийшли, був зовсім маленьким. Проте посеред хати стояла величезна піч. У кутку дерев’яне ліжко.
— А, коли ми поїдемо додому? — мені чомусь не хотілося залишатися тут.
Мама обійняла мене і пригорнула до себе:
— Все у нас з тобою буде добре… Завтра разом підемо в місто. Я влаштуюся на роботу. І тобі тут справді сподобається. А зараз давай перекусимо булочками з молочком.
Як добре, що тут немає мого ліжечка і я лягла спати поруч з мамою.
Фото Олександри К.
