Колеги на роботі часто дивувалися, чому трикімнатна квартира Наталі Борисівни завжди стоїть пусткою. Тридцять років — вік, коли більшість її знайомих уже розривалися між батьківськими зборами, дитячими поліклініками та сімейними вечерями. Наталя ж після пар в університеті поверталася у тишу, де єдиним звуком було цокання настінного годинника у коридорі.
Її колишній чоловік, Діма, пішов три роки тому. Все відбулося за взаємною згодою.
Вони просто сиділи на кухні, пили чай, і він сказав, що більше так не може. Наталя знала про свою особливість з юності — лікарі ще на перших серйозних обстеженнях чітко пояснили, що вона ніколи не зможе мати дитину. Діма спочатку переконував, що це не має значення, але з роками порожнеча в домі стала занадто помітною для них обох. Вони розлучилися, і Наталя залишилася сама. Батьки вже тривалий час жили за кордоном, працювали там у великій компанії, постійно кликали її до себе, надсилали гроші, але вона трималася за свою роботу та звичний розклад дня.
Усе змінилося в день її народження. Студенти третього курсу, які знали про її прихильність до тварин, скинулися й подарували їй мале, незграбне цуценя такси. Рудий пес із довгими вухами й короткими лапами дивився на неї з картонної коробки великими круглими очима. Наталя назвала його Ланселот.
— Ну що, сер, тепер ми житимемо разом, — сказала вона псу, випускаючи його на паркет. — Звикайте до розкладу: з дев’ятої до другої мене немає вдома.
Того ж тижня у під’їзді з’явилися нові люди. Старі сусіди продали своє помешкання й виїхали за місто, а на їхнє місце заселився чоловік із малою дитиною. Наталя зіткнулася з ними на сходовому майданчику, коли поверталася з магазину.
Коридор був заставлений коробками, мішками з речами та розібраними меблями. Посеред цього безладу сиділа у спеціальному кріслі дівчинка років десяти. Вона тримала на колінах стару м’яку іграшку й уважно спостерігала за батьком, який намагався протиснути крізь двері важку шафу.
— Доброго дня. Вибачте, що ми тут усе перегородили, — чоловік витер чоло рукавом старої фланелевої сорочки. — Зараз я приберу ці пакунки, щоб ви могли пройти. Я Віктор, ваш новий сусід з тридцять другої.
— Все гаразд, не турбуйтеся, — відповіла Наталя. — Я почекаю. Мене звати Наталя.
Песик, якого вона тримала на повідку, раптом підбіг до коліс дитячого крісла й закрутив хвостом. Дівчинка опустила руку й обережно торкнулася пальцями його носа.
— Ой, який смішний, — тихо сказала вона. — Тату, подивись, у нього вуха аж до землі.
— Це Ланселот, — Наталя підійшла ближче й дозволила собаці стати лапами на підніжку крісла. — Він дуже любить знайомитися з новими людьми. А як тебе звати?
— Анжеліка, — дівчинка посміхнулася. — А тато кличе мене Анжелкою.
Віктор поставив шафу в коридорі, важко зітхнув і підійшов до них.
— Вона у мене товариська, просто зараз рідко на вулиці буває. Ми щойно переїхали з іншого району. Продали там велику квартиру, купили цю двокімнатну. Потрібні були гроші, бо Анжеліці планують робити складну процедуру за кордоном, щоб вона могла самостійно ходити. Але тих коштів, що залишилися від продажу, все одно замало. Працюю на двох роботах, намагаюся назбирати.
— А де ви працюєте? — запитала Наталя, притримуючи Ланселота.
— Вдень на станції технічного обслуговування, машини ремонтую. А вечорами беру замовлення на перевезення, пасажирів розвожу на своїй машині. Анжеліка більшу частину дня сама вдома сидить. Я їй лишаю телефон, обід на столі, вона звикла.
Наталя подивилася на дівчинку. Та продовжувала гладити таксу, і на її обличчі вперше за весь час з’явився рум’янець.
— Вікторе, а давайте я буду заходити до неї? — раптом запропонувала Наталя. — Я звільняюся рано, пари закінчуються в першій половині дня. Черчіллю теж нудно самому в чотирьох стінах. Ми могли б приходити, сидіти разом, щоб вона не сумувала.
Чоловік помітно розгубився. Він подивився на Наталю, потім на доньку, яка з надією чекала на його відповідь.
— Ну, якщо вам це не важко… Я навіть не знаю, як зручніше зробити. Можу залишити вам копію ключів від наших дверей. Наші попередні сусіди завжди мали запасний комплект, мало що може статися, поки я на зміні.
— Домовилися. Завтра після другої я буду у вас, — сказала Наталя.
Наступного дня вона відімкнула двері квартири. В кімнаті було прибрано, але відчувався брак жіночої руки — речі лежали на полицях надто функціонально, без жодного декору чи затишку. Анжеліка сиділа на дивані, обкладена подушками, і малювала олівцями в альбомі.
— Привіт, Анжелко. Ми прийшли, — Наталя пустила пса, і той одразу вискочив на диван, намагаючись лизнути дівчинку в щоку.
— Ланселот! — дівчинка засміялася й обійняла собаку за шию. — А я на вас чекала. Дивіться, що я намалювала.
Вона протягнула аркуш, де було зображено велике дерево, під яким сидів рудий собака з неприродно довгими вухами, а поруч стояла фігурка людини.
— Дуже гарно, — Наталя сіла на стілець поруч. — Слухай, а давай ми з тобою не просто так час проводитимемо? Хочеш вчити англійську? Я працюю в університеті, знаю багато цікавих ігор, слів, лічилок.
— Хочу, — кивнула дівчинка. — Тато каже, що вчити мови — це корисно.
Так почалися їхні щоденні зустрічі. Віктор залишав ключі, Наталя приходила о другій годині разом із Ланселотом. Поки пес спав у кутку або крутився біля ніг дівчинки, поки вони вчилися.
Наталя приносила з собою книжки з малюнками, які купувала в місцевій книгарні. Інколи вона залишалася довше, допомагала Анжеліці розігріти обід, який заздалегідь готував батько, або просто слухала її розповіді про те, як вони раніше жили з мамою. Мама дівчинки попала в аварію, і з того часу Віктор займався донькою сам.
На роботі в університеті колеги почали помічати зміни в поведінці Наталі. Раніше вона завжди залишалася на методичні наради, брала додаткові години в гуртках або просто сиділа в бібліотеці до вечора. Тепер же, щойно лунав дзвінок з останньої пари, вона швидко збирала сумку й ішла до виходу.
— Наталю Борисівно, ви останнім часом так поспішаєте, — зауважила якось у викладацькій завідувачка кафедри. — Невже знайшли додатковий заробіток чи з’явилися особисті справи?
— Так, маю приватні заняття, — коротко відповіла Наталя, не вдаючись у подробиці.
Подруги теж намагалися дізнатися, що відбувається. Під час рідкісних зустрічей у вихідні вони допитувалися, чому вона відмовляється від спільних поїздок за місто.
— Наталочко, ти світишся вся, — казала її колишня однокурсниця, розглядаючи її за столом у кав’ярні. — Невже Діма вирішив повернутися? Чи хтось новий з’явився? Тобі вже тридцять, треба про майбутнє думати, життя ж минає.
— Ні, з Дімою все скінчено. Просто у мене з’явилися інші обов’язки, які мені подобаються, — відрізала Наталя, закриваючи тему.
Віктор теж намагався бути корисним. Помітивши, що Наталя їздить на старенькій «Шкоді», він запропонував оглядати її машину. Щосуботи зранку він забирав ключі від її автівки, перевіряв рівень мастила, дивився на стан коліс та гальм.
— Наталю, там у вас з лівого боку щось постукувало в підвісці, — сказав він, повертаючи ключі одного вечора. — Я підкрутив, замінив одну деталь на сервісі. Тепер усе нормально. Будьте обережні на дорогах, зараз у місті рух дуже щільний, багато водіїв правила ігнорують.
— Дякую, Вікторе. Скільки я вам винна за деталь? — Наталя відкрила гаманець.
— Нічого не треба, — чоловік рішуче заперечив рухом руки. — Ви з моєю малою сидите щодня, вчите її безкоштовно. Це найменше, що я можу для вас зробити.
Навесні Наталя запланувала поїздку до батьків. У батька був ювілей, і родина збиралася разом у передмісті Франкфурта. Перед від’їздом вона зайшла до сусідів, щоб попередити.
— Нас не буде два тижні, — сказала вона Анжеліці, яка тримала на колінах Ланселота. — Але ви не сумуйте. Я залишу вам Ланселота, якщо Віктор не проти за ним доглядати вранці. А вечорами ви будете разом.
— Звісно, залишайте, — погодився Віктор. — Анжелці буде веселіше, та й мені спокійніше, коли вона під наглядом такого охоронця.
В Німеччині Наталя провела кілька днів у колі родини. Батьки помітили, що донька постійно перевіряє телефон і показує їм фотографії маленької дівчинки на візку. Батько Наталі, який мав зв’язки в місцевих структурах та великих фондах, зацікавився цією історією.
— Наталю, якщо цій дитині дійсно потрібна допомога, дай мені контакти її батька або копії документів, які у них є, — сказав він під час обіду. — У нас на підприємстві є благодійна програма, яка фінансує подібні випадки для дітей з інших країн. Ми можемо спробувати подати туди заявку.
Наталя одразу зателефонувала Віктору. Чоловік спочатку не повірив, довго розпитував про умови, але зрештою сфотографував усі медичні папери та виписки, які мав удома, і переслав їй через месенджер. Батько Наталі передав їх у спеціальний відділ компанії. За тиждень прийшла відповідь: фонд погодився покрити три чверті вартості процедури та перебування у спеціалізованому центрі, а решту суми Віктор зміг оплатити з тих грошей, що лишилися від продажу попереднього житла.
Коли Наталя повернулася додому, Віктор і Анжеліка вже збирали валізи. Квитки на літак були куплені на кінець місяця.
— Я навіть не знаю, як вам дякувати, Наталю, — Віктор стояв посеред своєї вітальні, тримаючи в руках закордонні паспорти. — Ми б самі ніколи не зібрали таку суму. Ви для нас абсолютно чужа людина, а зробили стільки, скільки рідні не роблять. Ми все життя будемо перед вами в боргу.
— Перестаньте, Вікторе, — тихо відповіла Наталя. — Головне, щоб усе пройшло успішно. Анжелко, ти ж обіцяла мені вчити нові слова, поки будеш там?
— Обіцяю, — дівчинка притисла до себе Ланселота. — Я буду дуже сумувати за серіалами, які ми дивилися, і за Черчіллем.
— Він чекатиме на тебе тут, — Наталя забрала пса на руки.
Протягом місяця, поки сусіди перебували за кордоном, Наталя жила у своєму звичному ритмі. Вона ходила на роботу, перевіряла курсові роботи студентів, гуляла з таксою в парку біля будинку. Віктор кілька разів писав короткі повідомлення: «Все пройшло за планом», «Проводимо перші відновлювальні заняття», «Анжеліка почувається нормально».
Сьогодні був день їхнього повернення. Наталя заздалегідь виїхала з дому на своїй «Шкоді», але через затори на виїзді з міста ледве встигла до моменту, коли на табло в аеропорту з’явився статус «приземлився». Вона залишила машину на дальній парковці й швидко пішла до термінала прибуття.
У залі очікування було гамірно. Люди стояли біля огорожі з букетами квітів, повітряними кульками та табличками з іменами. Наталя квітів купити не встигла, тому просто стояла осторонь, тримаючи на руках Ланселота. Пес крутив головою, принюхувався до незнайомих звуків і намагався висунутися з її куртки.
За пів години з дверей митного контролю почали виходити пасажири з великими валізами на візках. Нарешті Наталя побачила знайомі обличчя. Віктор ішов попереду, штовхаючи завантажений багажем візок. Поруч із ним працівник аеропорту віз спеціальне крісло, в якому сиділа Анжеліка. Дівчинка тримала на колінах свій альбом для малювання.
Вона помітила Наталю здалеку і почала активно махати рукою.
Наталя підійшла ближче до огорожі. Ланселот, упізнавши знайомий голос, голосно скавкнув і витягнув шию. Анжеліка посміхнулася, показуючи пальцем на собаку. Віктор зупинив візок поруч, кивнув Наталі й важко поставив сумку на підлогу, переводячи подих після тривалого перельоту. Нарешті вони були разом і розуміли, що хочуть аби так було завжди.
Далі було весілля, Анжеліка несла обручки, Віктор не випускав руки коханої, Ланселот плутався під ногами, а Наталя плакала від щастя.
