Ми з Сашею жили собі щасливо цілих тринадцять років і все його в мені влаштовувало – і на роботу ходжу, і вдома прибрано та наварено, і голова не болить.
Поки я була молода та засліплена коханням, де в мене тій сили й бралися?
Але з кожним роком мені все очевидніше ставало, що я не зовсім щаслива в своєму шлюбі, що я не почуваюся в безпеці чи так сказати «за кам’яною стіною», бо мій чоловік давно не виконує цю функцію і не виконував з самого початку!
Ми одружилися після університету і світ був відкритий перед нами – ми мріяли про подорожі, про гарні речі, власну квартиру і машину.
Обоє дипломованих лікарів, які горіли врятувати кожного пацієнта. Принаймні, я собі так думала.
Але Саша був дуже запальним і, коли побачив, що не так все одразу просто з кар’єрою, то вирішив, що займатиметься бізнесом.
Я нічого не говорила проти, бо вірила, що весь світ перед нами і ми можемо в ньому усе зробити так, як захочемо.
В мене той характер, що я буду вперто йти до свого, хай малими кроками, але вперед. Коли через вісім років зрозуміла, що на роботі мені не світить ніякого підвищення, в тому числі і зарплатні, то вирішила, що відкрию власний кабінет.
До мене пішли пацієнти, а я не знімала з них останньої сорочки та не виписувала крейду, тому в мене склалася й репутація.
І в мене все вийшло! Я знову йшла вперед і була просто на висоті своєї мрії, на вершині, на етапі спокою і самовдоволення.
І що я чую тут від Сашка. Вкотре, до речі:
– У нас все так добре, давай ми заведемо другу дитину…
Ну от як? Як так можна людину з вершини та додолу. Мало мені того, що я купу часу потратила на першу дитину, випала з життя на рік і вже моє місце віддали іншій, бо я маю сидіти в декреті.
Тоді Сашко сказав, що буде сам сидіти в декреті, а я хай йду на любу мені роботу.
Я була йому тоді так вдячна, бо не кожен чоловік на таке згодиться.
Але тепер, коли ці тринадцять років позаду, то я зізнаюся сама собі – він просто так само втікав від своїх бізнесових невдач. Втікав більше, ніж я хотіла виходити на роботу. Тому це було більше потрібно йому, сидіти з дитиною.
Але хай, все склалося на краще: і в мене улюблена робота, дитина доглянута і ми всі щасливі.
Але на десятому році шлюбу все кидати, бо мені знову кортить їсти квашені огірки з майонезом?
Я категорично відмовилася і можна вважати, що з цього моменту й пішла тріщина в нашому шлюбі.
Це тепер я розумію, що Саша просто не мав себе чим зайняти. А єдина причина сидіти вдома і ніде не робити – син, вже був цілком самостійним. Треба було негайно маленьке.
І він почав все для того робити.
Але й я теж не збиралася все отак просто кидати, тому швидко вирішила всі питання у свого лікаря.
Коли Саша бачив, що омріяних смужечок нема і нема, то почав висловлювати мені претензії, що я мало вдома буваю, не готую їсти, не прибираю, не перу…
– Саша, в наш час це виконує техніка. Якщо тобі так хочеться – давай наймемо хатню робітницю. Ми цілком можемо собі це дозволити.
Від такої пропозиції він відмовився, але вирішив, що про мою «хазяйновитість» мають знати всі і на одній з гостин з родиною, почав голосно цей пункт обговорювати.
Я його й заткнула.
– Або гроші заробляй, або посуд мий, тут третього не дано.
І тут він образився! Ви уявляєте? Сидіти у мене на шиї та осуджувати – то це нормально, але вказати йому, що він не правий – то це він мене кидає.
Та слава Богу! Краще платити гроші чужій людині і мати спокій, ніж отаке.
Фото Ярослава Романюка.
