А зовиця аж висне на руці нового чоловіка та зуби сушить. Тішиться і байдуже, що зламала життя мого брата.
Я не дуже цікавилася життям свого меншого брата, бо на те була мама й тато, а у мене було особисте життя, друзі та навчання.
Звичайно, що я тішилася його успіхами і цікавилася, як у нього справи, але ми не були такими, що виливають душу один перед одним.
Коли Роман одружився, то я була на весіллі вже одружена. Не скажу, що Мар’яна мені сильно сподобалася, але не мені ж з нею жити.
Зате мама була на сьомому небі від щастя:
– Вона економіст на фермерському господарстві, так що жити будуть гарно.
Я тільки плечима знизувала, бо хто його там знає, як вони будуть жити? Тут зі своїм життям важко розібратися, а бери і лізь до чужого.
Я побажала молодятам всього найкращого і на тому моє зацікавлення сімейним життям Романа закінчилося.
Проте, коли у них з’явилася донечка, то брат запропонував мені стати хресною і я погодилася.
Відтоді я почала приїжджати на день народження Алінки і на власні очі бачила, як з року в рік ставлення зовиці до мого брата погіршується.
Брат працював будівельником у нашому регіоні, тому великих коштів не приносив. А їхати за кордон чи на південь або Київ, не хотів:
– Я для чого одружувався, щоб батрачити чи жити з родиною?, – казав він мені і я бачила в тому сенс.
Проте Мар’яна мала зовсім інші погляди:
– Ти мало заробляєш і я приношу основний дохід. Я не хочу мати поруч такого безперспективного чоловіка, – казала вона йому.
І оцю фразочку про «безперспективного» вона повторювала й тоді, коли ми приїжджали на день народження малої.
Вона всім своїм видом давала зрозуміти, що кожен шматок, що ми запихаємо в рота – це за її мозіль.
– Це м’ясо з нашої ферми, а це ковбаса з підприємства, куди ми відвантажуємо свиней, а це сир мені начальник привіз в подарунок з самої Франції…
І отак все описує та пояснює, мовляв, якби не я, то ви б і не мали, що в рота покласти.
Розумієте. я брата свого знаю – він дуже добрий і поблажливий, я не думаю, що ще можна знайти такого чоловіка, який і любити буде, і допомагати з приготуваннями, і дитину любить. І жінку цінує.
Але в очах Мар’яни цього було замало.
Вони прожили разом п’ять років, а тоді вона сказала, що він їй не потрібний, бо вона гідна кращого.
Думаю, що вона вже крутила з кимось, бо на перше причастя Аліночки вона вже висіла на руці нового чоловіка.
Звичайно, що було видно, що цей чоловік багатий, бо й одяг і машина дуже гарні, але ж він не тато Аліни!
Як це не запросити тата на Перше Причастя? Думаю, що вона б і мене не просила, якби не вимога, що має бути саме хресна мама, а не заміна на багату подружку.
Алінка так мене обняла, скучила, хоч я й не дуже з нею близька. Питала, де тато, а що я мала сказати?
Сказати, що мама вирішила тата викинути з життя, бо він не такий багатий як оцей дядько?
А те, що дядько не буде її так любити і ніжити, як тато – то дурниця?
А ще мені неприємно, що Мар’яна до Романа так не лащилася та не посміхалася навіть в перші роки шлюбу, а тут просто тане від щастя. Таке лицемірство, що передати неможливо! Виходить, вона брата й тоді не любила, то навіщо було за нього заміж виходити? Якщо не любиш людину, то дай їй можливість знайти ту, яка його полюбить щиро, а не так аби просто заміж вийти та вік скоротати. Чи я не правду кажу?
Фото Ярослава Романюка.
