Я стояла на порозі великого міського будинку, тримаючи в руках стару плетену торбу, з якої виглядали банки з малиновим варенням, сушені гриби та свіжоспечені пиріжки. Мої руки тремтіли, але я намагалася триматися впевнено.
— Добрий день! — усміхнулася я, переступаючи поріг. — Ось пиріжки, варення, гриби сушені,— почала перераховувати, дістаючи з торби свої скарби.
Пан Григорій, чоловік поважного віку з сивиною на скронях, стояв біля столу, застеленого білосніжною скатертиною з вишуканою вишивкою. Його очі звузилися, коли крапля варення з банки впала на тканину, залишаючи яскраво-червону пляму.
— Остапе! — вигукнув він, сплеснувши руками. — Що це за неподобство? Ти навмисне привів цю дівчину, щоб мене роздратувати? Я не дозволю їй залишитися в моєму домі!
Його голос тремтів від обурення, а я відчула, як земля йде з-під ніг. Остап, мій наречений, лише всміхнувся, але в його очах промайнула насмішка.
— Я кохаю Соломію, — відповів він, підкреслюючи кожне слово. — І вона, як моя дружина, має повне право тут жити.
Пан Григорій лише зітхнув і, не сказавши більше ні слова, пішов до своєї кімнати. Я залишилася стояти посеред кухні, стискаючи торбу, ніби вона могла захистити мене від цього холодного прийому.
— Не зважай, — тихо сказав Остап, поклавши руку мені на плече. — Він звикне.
Але я бачила в його очах, що він сам у це не вірить.
Наші стосунки з Остапом почалися, як казка. Він приїхав до нашого села на ярмарок, високий, із широкою усмішкою і блиском в очах.
Я тоді продавала мамині вишиванки, а він зупинився біля нашого столу, жартуючи, що ніколи не бачив таких гарних узорів. Ми розговорилися, і я відчула, як моя душа співати починає.
Він був із міста, освічений, здавалося, що весь світ лежить у нього в кишені. А я — проста дівчина, яка знала, як доглядати город і пекти хліб, але мріяла про більше.
— Соломіє, поїхали зі мною, — сказав він одного вечора, коли ми гуляли біля річки. — Я покажу тобі справжнє життя.
— А що скаже твій батько? — запитала я, відчуваючи, як тривога підіймається десь із самого деньця душі.
— Батько? — він засміявся. — Він живе у своєму світі лекцій і книг. Йому байдуже.
Але я знала, що це неправда. Пан Григорій, відомий професор, був людиною принципів. Його дружина, пані Олена, відійшла у кращий світ кілька років тому, і відтоді він тримав дім, як святиню її пам’яті. Я розуміла, що не вписуюся в його уявлення про ідеальну невістку.
Коли ми одружилися, пан Григорій відмовився прийти на весілля. Я намагалася не зважати, готувала обіди, прибирала, намагалася бути корисною.
Але що б я не робила, він бачив у мені лише дівчину з села, яка не вміє тримати виделку так, як треба, і не знає, що таке симфонія Бетховена.
— Соломіє, ти знову поставила тарілки не на ті місця, — якось сказав він, коли я накрила стіл до вечері.
— Пробачте, пане Григорію, — відповіла я, відчуваючи, як щоки палають. — У нас у селі так не робили.
— У селі, — повторив він, ніби це слово було образою. — Ось у цьому вся проблема.
Остап лише сміявся, коли я розповідала йому про ці розмови.
— Не бери в голову, — казав він. — Ти ж моя дружина, а не його.
Але я бачила, як він сам змінюється. Після весілля він почав зникати вечорами, повертався пізно, явно заливаючи за комір. Я намагалася говорити з ним, але він лише відмахувався.
— Ти занадто серйозно все сприймаєш, Соломіє, — казав він. — Живи й радій.
Та радість із нашого життя зникала, як вода крізь пальці.
Одного вечора Остап повернувся додому пізно, його очі блищали від вжитого. Я сиділа на кухні, штопала його сорочку, коли він увійшов і кинув на стіл папери.
— Що це? — запитала я, відчуваючи, як серце стискається.
— Заява на розлучення, — відповів він холодно. — Я втомився, Соломіє. Ти мені не пара.
Я відчула, ніби земля розступилася піді мною.
— Але ж, я при надії, — прошепотіла я, сподіваючись, що це щось змінить.
Він лише знизав плечима.
— Це твої проблеми. Повертайся до свого села.
Я побігла до пана Григорія, сподіваючись, що він, як старша людина, зрозуміє, підтримає.
— Пане Григорію, — сказала я, ледве стримуючи сльози. — Остап хоче розлучення. Він виганяє мене, а я ж із дитиною.
Він подивився на мене холодно, його очі були, як крига.
— Ти маєш куди повернутися, Соломіє, — відповів він. — У село. А щодо дитини, це не дає тобі права залишатися тут після розлучення. Вибач, але це ваші з Остапом справи.
Я стояла, не в змозі повірити, що людина, яку я вважала мудрою, може бути такою черствою. Зібрала свої речі, кілька суконь, банки з варенням, і поїхала назад до села, де мене чекала стара хата і самотність.
У селі я на світ з’явився Тарасик. Він був схожий на Остапа — такі ж карі очі, русяве волосся. Але в ньому була моя душа — щира, відкрита.
Мами не стало, коли Тарасикові було два роки, і я залишилася сама. Працювала на городі, шила на замовлення, щоб прогодувати нас. Життя було важким, але Тарасик давав мені сили.
— Мамо, а чому в нас немає тата? — якось запитав він, коли йому було п’ять.
Я зітхнула, не знаючи, як пояснити.
— Тато далеко, синочку, — відповіла я. — Але ми є одне в одного, і це головне.
Але Тарасик ріс і все частіше запитував про батька, про діда. Я знала, що Остап не хоче знати сина, але не могла сказати цього дитині.
Одного дня я дізналася від знайомих, що пан Григорій живе в будинку для літніх людей. Остап відправив його туди, не бажаючи доглядати.
— Мамо, а можна поїхати до діда? — запитав Тарасик, тримаючи в руках фотографію, яку я мала із паном Григорієм.
Я вагалася. Згадувала його холодність, його слова. Але в мені жевріла надія, що він змінився. І я вирішила ризикнути.
Ми приїхали до будинку для літніх людей. Тарасик тримав мене за руку, його очі блищали від цікавості. Я побачила пана Григорія здалеку — він постарів, його постать зігнулася, але очі були ті самі, глибокі й сумні.
— Добрий день, пане Григорію, — тихо сказала я, відчуваючи, як голос тремтить.
Він підвів очі, і я побачила в них щось нове — сором, можливо, каяття.
— Соломіє, — промовив він. — Ти як тут? Звідки дізналася?
— Остап розповів, — відповіла я. — Він не хоче бачити Тарасика, але хлопчик сумує за рідними. Я подумала, може, ви захочете з ним познайомитися.
— Тарасик тут? — його голос затремтів.
— Так, біля входу. Покликати?
— Звичайно, доню, клич! — сказав він, і я відчула, як щоки почервоніли від його слова — «доню».
Тарасик увійшов, сором’язливо тримаючись за мою руку. Він був схожий на Остапа, але в його очах була моя доброта.
— Здрастуй, дідусю, — тихо сказав він.
Пан Григорій просльозився, обіймаючи онука.
— Який же ти великий, Тарасику, — промовив він.
Ми гуляли парком, говорили. Я розповідала про своє життя, про те, як важко було самій, як Тарасик став моїм світлом. Пан Григорій слухав, опустивши голову.
— Пробач, Соломіє, — сказав він нарешті. — Я був сліпий. Вважав себе розумним, а не бачив головного — твого доброго серця.
Я всміхнулася, відчуваючи, як тягар із душі падає.
— У нас із Тарасиком є пропозиція, — сказала я, нервуючи. — Поїдьте до нас у село. Ми з сином одні, ви один. Може, разом нам буде краще?
— Дідусю, поїхали! — додав Тарасик, сяючи. — У нас річка є, ліс, гриби! І місця в хаті вистачить!
Пан Григорій усміхнувся, його очі блищали.
— Поїхали, — сказав він. — Я багато втратив із Остапом. Але, може, з тобою, Тарасику, я зможу виправити свої помилки.
У селі пан Григорій оселився в нашій хаті. Спочатку він почувався незграбно, не знаючи, як тримати лопату чи косити траву. Але Тарасик став його провідником.
Вони разом ходили на риболовлю, збирали гриби, а вечорами я слухала, як пан Григорій розповідає онукові про зірок, про історію, про книги.
— Соломіє, — сказав він одного вечора, коли ми пили чай на веранді. — Я прожив життя, навчаючи інших, але ти навчила мене найголовнішого — цінувати людей за їхню душу.
Я всміхнулася, дивлячись на Тарасика, який малював щось за столом.
— А я навчилася пробачати, — відповіла я. — І вірити, що все може бути добре.
І я знала, що так воно і буде.
Головна картинка ілюстративна.