Я солодко спала, поринувши у глибокий, безтурботний сон. Була перша година ночі, коли у вхідні двері наполегливо постукали. Від різкого звуку я сіпнулася, розплющила очі й сонно глянула на годинник. Нікого я не чекала, і думка про те, хто б це міг бути в таку годину, одразу наповнила мене легким занепокоєнням.
Стукіт повторився, цього разу гучніше й вимогливіше. Серце моє прискорено забилося. Мені здалося, що щось сталося, якась біда привела когось до мене посеред ночі.
Я тихо підвелася, обережно підійшла до дверей і подивилася у вічко. Перед дверима стояла незнайома жінка з великою, старомодною клітчастою сумкою біля ніг. Поруч, притулившись одна до одної, стояли дві дівчинки. Вони виглядали втомленими, але дивилися на двері з нетерпінням. На вигляд їм було десь від семи до десяти років. У моїй голові миттєво промайнула думка: хто вони? І чого їм треба?
— Хто там? Вибачте, але зараз дуже пізно.
У відповідь жінка струснула головою, ніби не вірячи, що її не впізнали, і радісно вигукнула, немов знайшла загублену річ:
— Марточко! Ну нарешті! Я вже думала, що ти спиш! Це ж я, люба, тітка Світлана! Відкривай, ми замерзли!
Я здивовано кліпнула. Тітка Світлана? Яка ще тітка Світлана? У мене є якась далека родичка з таким ім’ям, мама про неї згадувала, але я її ніколи не бачила, здається, з пелюшок. Невже це вона? І чому посеред ночі?
— Я… я не розумію, — пробурмотіла я. — Тітка Світлана? Ми не домовлялися про візит…
— Ох, Марто, не до розмов зараз! — її голос став більш вимогливим, але ласкавим. — Дівчата стомилися з дороги, їм уже сняться подушки! Відкривай, ми ж не з вулиці, а рідні. Я тобі зараз усе поясню, чесне слово!
Я стояла вагаючись. Повірити? Не повірити? Але дві заспані дитини розтопили мій опір. Я клацнула замком.
Двері відчинилися, і на мене одразу ж насунулася хвиля енергії. Світлана була невеликою, але міцною жінкою, а її очі горіли невгамовною енергією. Вона, не випускаючи валізи, просунулася всередину, штовхаючи мене в бік.
— О, ти не уявляєш, як ми їхали! — одразу ж почала вона, розкладаючи свій багаж прямо біля входу. — Я адресу в твого батька випитала, він ледве згадав, їй-богу! Ми не планували, ні. Але ж тут довелося! Наша Іринка… їй окуліст потрібен хороший, столичний! Нам направлення дали, кажуть: “Тільки в столиці допоможуть!” Ось і приїхали, що робити! І дівчаткам місто показати, щоб не думали, що життя закінчується за межами нашого сільського клубу!
Вона відпустила валізу і простягнула руки, щоб мене міцно обійняти. Її обійми були неймовірно теплими, сільськими, пахли травами та поїздом.
— Ах, ти ж яка стала! — вона відсторонилася, оглядаючи мене з ніг до голови, як музейний експонат. — Красуня! Зовсім як твоя мати в молодості, капля в каплю! А волосся! Золото! Ти, головне, не хвилюйся, ми тобі не надокучимо! Покажи, де дівчаткам, Катрусі та Іринці, постелити. Вони вже пів години уві сні бачать. Ми ще в поїзді поїли, тож на кухні не треба метушитися.
Я намагалася вставити хоча б фразу, запитати, скільки вони планують гостювати, але Світлана була нестримна. Вона вже відкрила сумку і почала витягувати з неї неймовірну кількість провізії, складаючи її на підлозі у передпокої.
— А тепер, Марто, давай-но розберемо твої запаси! — Світлана була як енергійний ураган. — Ось, я привезла тобі тушоночки домашньої, з нашої ж худобини! У вас такої в магазинах не купиш, забудь! І ковбаска своя, кров’яночка, і м’ясце свіже! Це все треба у морозилку, не барись! А ось, дивись! Банки з маринованими помідорами, огірками! Ягоди, компоти! Все, щоб ти не витрачалася. І, звичайно ж, сальце! Куди без нього?
Я стояла, повністю приголомшена цим «багажем», що накрив мою підлогу.
— Тітко Світлано, та це ж… це ж цілий ринок! — ледве вимовила я, дивлячись на гору продуктів. — Навіщо стільки?!
— А як же ж?! — вона знизала плечима, наче це було найочевидніше у світі. — Нас троє приїхало! Ти ж не думай, що ми будемо в тебе на шиї сидіти!
У цей момент моє серце стиснулося від думки, що вони залишаться надовго. На кілька тижнів. А може, й місяців?
— Марто, не роби таких очей, не переживай! — Світлана підійшла до мене, поклала свою теплу, мозолисту руку мені на плече. — Ми ж не назавжди! Ми дні на три, максимум! Якщо все пройде добре з оглядом Іринки. Ми тобі ні грама не завадимо, ми тихенько будемо. Вважай, що нас тут немає!
Мені стало трохи легше, але це все одно було схоже на початок якогось абсурдного фільму.
— Ти мене клич просто Свєта, — казала вона, витираючи чашку. — Яка я тобі тітка? Ми ж майже однолітки! Ну, подумаєш, різниця в п’ятнадцять років! То не різниця!
Світлана розповідала про своє село, про господарство, про чоловіка, про свої мрії. Вона була неймовірно відкритою. Я намагалася підтримувати розмову, але мої думки вже були не тут. Завтра на роботу. Мій робочий день починався о восьмій ранку. Я дивилася на годинник — вже третя ночі. Я просто переставала сприймати інформацію. Втома накривала мене, як важка ковдра.
Ранок настав немилосердно швидко. Ми всі розійшлися по своїх справах. День на роботі був напруженим, і зателефонувати мамі, щоб уточнити інформацію про Світлану, я просто не встигла. Коли робочий день закінчився, я вирішила: “Гості ж у мене! Треба їх побалувати!”.
Я завернула в найближчий магазин і влаштувала справжній набіг на відділ солодощів. Цукерки, які я не купувала собі місяцями, фруктові йогурти, банани, полуниця. Я подумала, що ще й тортик не завадить. Тільки от що приготувати з гарячого?
На моє здивування, коли я прийшла, Світлана вже чаклувала на кухні. Вона готувала якусь неймовірну страву, використовуючи, звичайно, свої продукти. І так, вони теж купили торт.
— Ми тобі накупили ось цього, — Катруся простягнула мені невеликий, але гарний торт. — Ми думали, що ти голодна!
Я засміялася. Наша схожість у смаках була вражаючою.
— Наші плани змінилися! — урочисто оголосила Світлана, коли ми всі сіли вечеряти. — З Іринкою все добре, окуляри вже зробили, лікар сказав, що все гаразд. Більше нічого нам тут робити! Ми ще завтра погуляємо, і ввечері додому! А в тебе ж завтра вихідний, я пам’ятаю!
— Так! — я відчула приплив радості.
— Тоді є пропозиція: ходімо з нами? Ти все працюєш, як бджілка, а треба ж і відпочити! Всі разом!
— Із задоволенням! — погодилася я. — Я справді давно ніде не була!
Пізно ввечері, коли я нарешті взяла телефон, я побачила повідомлення від мами, відправлене ще вдень:
«Ми у селі на вихідних. Зв’язку майже нема. Дзвонити не намагайся, все добре. Не хвилюйся».
Я хотіла розповісти їй про дивну родичку, але тепер це доведеться відкласти.
Наш вихідний вийшов надзвичайно насиченим. Каруселі, де Іринка кричала від захвату, зоопарк, де Катруся годинами спостерігала за мавпами, велике, галасливе кафе, а потім магазини, де ми обирали сувеніри.
Дівчатка були щасливі, а я почувалася, наче наново переживаю дитинство. Я накупила їм безліч дрібничок, які вони самі обирали.
— Марто, ти навіщо їх так бавиш? — запитала Світлана з легкою докорою. — Ти їх так балуєш, що вони звикнуть!
— А мені не шкода! — засміялася я. — Це ж дітки! Вони мають отримувати радість. Хіба це не чудово — бачити, як вони радіють?
Вона замовкла, подивилася на своїх дочок, які обіймали нові іграшки, і ледь помітно посміхнулася.
Наступного дня я провела їх на вокзал. Розлучалися ми, як рідні сестри, а не далекі родичі, яких я ніколи не бачила.
— Ви обов’язково приїжджайте ще! — сказала я, міцно обіймаючи Світлану. — Але, будь ласка, дзвоніть заздалегідь! У мене бувають відрядження. Я просто боюся, що вас не буде вдома.
— Не загубимося, Марточко, не хвилюйся! — відповіла Світлана, поцілувавши мене в щоку. — А ти теж не зникай!
— Я не зникну! — відповіла я. — Слухай, дай мені свій номер! Я ж не маю твого телефону, а ти мого! Диктуй швидше, поки поїзд не прибув!
Світлана усміхнулася, продиктувала мені свій номер. Ми попрощалися з Катрусею та Іринкою, обійнялися ще раз, і вони поїхали.
Я повернулася додому, і лише увечері до мене нарешті додзвонилася мама.
— Яка ще тітка Світлана?! — її голос був наповнений справжнім жахом, коли я розповіла їй про візит. — Яка адреса? Тато ніколи нікому не давала твою адресу! Ти ж сама просила тримати це в секреті!
— А Світлана?! Тітка Світлана? Вона ж є у нас? — Я відчула, як холодний піт проступає на скронях.
— Є. Але дуже далека. Я навіть не пам’ятаю, хто вона нам!
— І в неї доньки Іринка й Катруся! — додала я, намагаючись вхопитися за будь-який факт.
— Марто, у неї троє хлопців! Усі дорослі, сини! — Мама зробила паузу. — Ти чого мовчиш? Хто був у тебе?!
Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Всі деталі візиту, її поспіх, її наполегливість, нічний стукіт, невідповідність імен дітей — усе зійшлося в один моторошний пазл.
— Я… Я не знаю, мамо… — Я ледь могла говорити. — Вона ж мене знала! Вона казала: «Марто»! Вона… вона не схожа на злодійку!
— Не схожа? Я не знаю… — Мама звучала вкрай збентежено. — Тебе не обікрали? Ти впевнена, що з тобою все гаразі?
— Ні, мамо! Навпаки! — Я нервово засміялася. — Мій холодильник повний домашніх продуктів! Тушонка, ковбаса, сало! Вона привезла мені мішок їжі!
— Що? — Мама розгублено повторила. — Це… це дуже дивна історія.
Наступного дня я подзвонила на номер, який мені дала Світлана. Ми розмовляли довго, сміялися, як божевільні, з’ясовуючи всі обставини.
Виявилося, що справжня Світлана дійсно їхала до Марти. Але не до мене, а до моєї тезки, яка жила… поруч!
Адреса відрізнялася лише одним маленьким символом: моя – будинок 17, а її – будинок 17а. Таксист привіз, а вночі, втомлені, вони й дивитися не стали, а потім вирішили, що раз вже відчинила, то це вона. Мене ж вона впізнала по дуже старій фотографії і вирішила, що «просто сильно змінилася».
З того часу ми зі Світланою дружимо. Я навіть познайомилася зі своєю тезкою, до якої Світлана так і не потрапила. Ми всі сміялися з цієї ситуації.
Сьогодні ми дружимо вже сім’ями, адже завдяки цій курйозній помилці Світлані настільки сподобалася я, моя гостинність і наше спілкування, що вона познайомила мене зі своїм молодшим братом — чарівним Миколою, який одразу ж підкорив моє серце.
І все в нас склалося просто чудово! Хто б міг подумати, що найголовніший гість у моєму житті прийде до мене не за адресою, о першій годині ночі?
